Думай, Тарасе. Це розвиває.

Леонід Борисович наче  прокинувся і згадав про  нас.

Подивився  на стіл, жестом запросив щось з’їсти. Але  було видно, що подумки він не тут.

Відпив з тонкої порцелянової  чашки трохи охололого  чаю. 

Помовчав, але скоро заговорив.

- Ми тоді  думали, що втратимо її.  Але в той раз  не сталося.

До самих пологів вона трималася. І не розставалася з перснем. Але уже не від кохання й суму, щоб ні на мить не забувати, хто зробив її нещасною. 

І перед самими пологами ніби просто на всяк випадок  сестра взяла з мене слово, що я ніколи не допущу, щоб Камаль добрався до  її дитини.

А він це робитиме - сестра була впевнена, що Тамара показала йому  саме ту довідку з обстеження, що тоді у нас пропала.

І що брати Камаля теж даром часу не гаяли. І рано чи пізно питання про наслідування встане. Так от  нехай він як хоче, а дитину не повинен знайти. 

Я звісно пообіцяв. Ми  обоє знали, що вона дуже ризикує. І щоб заспокоїти сестру, я б пообіцяв їй ще й не таке. 

Що коїлося зі мною після того, як Тамара мене кинула - то не важливо. Але я досі не жонатий і не буду. І пропустимо це.

Так от. Ми не вберегли сестру. Ота завідувачка не подивилася вчасно. Залишила шматочок плаценти. Сестра стекла кров’ю вночі, поки всі спали. 

На ранок тільки довідалися. Нам теж сказали не одразу, намагалися оживити, але уже було пізно.

Далі все було як уві сні. Дитину підмінили на загиблу, документи виправили на - невідому безхатьку.

Сестру поховали поруч із чужою дитиною.

Я діяв з ненавистю до всіх і всього. І до дитини теж. Бо хлопчик був уже тоді викапаний Камаль.Тамара й він забрали  у мене найріднішу людину.

Те, що зробила Тамара, коли зрадила, й поруч не стояло  з тим, що зі мною  було, коли сестра пішла від нас.

Від мене залишилась жалюгідна частка колишньої людини. Сестра забрала з собою майже все, і краще б забрала мене з собою.

Батьки звинуватили мене, я сам себе теж - що не вмовив, не зберіг.  

Вони не знали, що дитина жива.  Ніхто не мав знати. Я ж обіцяв. 

Перші роки  я і не дивився, як він там. Тільки спонсорував звісно.Син сестри не мав бути ізгоєм. Няньки приділяли  йому  уваги більше, ніж іншим. 

Коли його передали в дитбудинок сімейного типу, теж платив справно. Діти  там жили непогано в порівнянні зі звичайними сиротинцями.

І я бачив малого кілька разів. Сподівався побачити в ньому сестру. Мені її дуже не вистачало.

Але  сам йому не показувався. І знав, що колись  доведеться забрати, але тільки б не зараз.

Виправдовувався тим, що перстень пропав, мінімум двоє знають з клініки, що дитина жива. Все може бути. 

Доходили чутки. Ну як чутки. За гроші спеціально навчені люди передавали звідти, що Камаль  досі бездітний. І що Тамара там не одна у нього. І здається навіть не дружина. Хоч хто там розбере їх закони. 

І було ясно, що як тільки хтось там здогадається, що син вижив, спокою нам не буде.

Дев’яності йшли в минуле, життя  налагоджувалося.

Батьки вкрил мене, добилися зізнання під час чергового сеансу звинувачень, що наш рід перерветься через мене. Вони дуже розгнівалися. 

І моментально поставили вимогу забрати дитину з сиротинця зараз же.

Я відмовився. Вони погрожували публічно повідомити, що це дитина сестри, і не писали,  поки я не забрав малого.

Всиновити просто як чужого не випадало. Бо це залишить слід, надто помітний. Тож трохи маніпуляцій, і от  я уже батько малого.

А він уже не малий. І питає, де мати.

Моя версія про безхатьку з вокзалу була офіційною. Вона записана в документах.

І мала на меті  збити зі сліду тих, хто може його шукати.

Але я дуже мстиво розказував це малому. Справді ненавидів за те, що він так схожий на того, через кого загинула сестра, а сам вижив.

Хоч і тоді розумів, що то халатність лікарів. Але ненавидів.

Дитина була проблемна ще в сиротинці. Бунтівна. некерована. Крадіжки  в магазинах, угони автівок, бійки. Ну й все, що може придумати й здійснити хлопчик, яки не має емоційної підтримки, якого  ніхто не любить з моменту народження.

У нього були там друзі. Досі є, як бачу.

Але це не зовсім те.

Він зростав із ніби замороженими емоціями. Дуже скритний, стриманий. 

Він оживав тільки  коли робив щось руками.

Хоч ювелірне, хоч оте своє з машинами. Не було в характері найменшого  натяку на тягу його матері до знань, мистецтва, краси.

Але воно ніби жило на  кінчиках його пальців.

І не так давно я , дивлячись на його позу за роботою, на вираз обличчя, нарешті побачив сестру.

Коли зробив крок до нього,  то побачив  тільки  холод в  очах.

О, я  був пусте місце. Мене навіть не ненавиділи. У нього  може в серці й немає такої сильної емоції.

І наче цього було мало, чоловік племінниці, що друга в черзі на наслідування, почав провокувати сина, збивати з пантелику. Пропонувати робити відкрито все, що він робив у сиротинці , коли бунтував проти того, що нікому не потрібний.

Тепер було майже все можна, я б витяг його і не з такого.

Але він не довіряв не тільки мені. Стерігся.

І коли ви познайомились, перший раз попався на провокацію родича.

І от небо послало йому вас, Дарино.

Він моментально ожив. Ви просто не знаєте, який він був раніше.

Він розкрився, у нього з’явились сильні  емоції, власні бажання, як з отим намаганням стати майстром по ремонту ретроавто.  І взагалі авто.  У нього з’явились нові ідеї, і дуже стильні. 

І ота аварія була для мене дзвіночком. 

Запізнілим. Бо перший дзвіночок був тоді, коли ви з ним зустрілися на вокзалі.

Я зосередився на тому, щоб знайти серед родичів замовника. практично знайшов. Племінниця з чоловіком різко покинули країну.

Я трохи заспокоївся.

Знаєте, коли почуття довго стримуєш, вони потім починають керувати тобою. Я радів, що у сина з’явилася дівчина, і що ця дівчина ви, Даро. І оці обручки. Все складалося наче не так погано.