Він подзвонить, як приїде

- Ммм? - мій потенційний султан і повелитель Тарас ібн Камаль визирнув з-за дерева і моментально відскочив в тінь.

- А ти правий. - злісно сказав Тарас після цього. -  Давайте краще городами. Тобто за кущами відійдемо. Цей водій звісно побував з нами в аварі. Але він І Кароліну давно знає. І Тамару підвозив в Бориспіль. А у мене ліміт довіри весь вийшов. Якщо він не  в змові, то нічого не станеться, просто покатається туди й назад. А може й татусь теж щось придумав.

Ми йшли не дуже швидко, але видно нас з машини не було.

- Тарасе. - я торкнулася рукава його худі, щоб хоч трохи заспокоїти, і чомусь мені самій стало спокійніше. -  Приблизно ясно, яка ймовірна вигода Кароліні, Тамарі,  Камалю і навіть водію від того, щоб тебе затримати й кудись доставити. А от яка вигода твоєму батькові - ти в курсі?

- Він не мій батько. - вже тихше сказав Тарас. - Але я і правда не в курсі. 

- Ну тобто ти все ще сподіваєшся, що я почну розпитувати чому це він не батько і про все інше? Обламайся. Ти значно більше хочеш розказати, ніж я послухати.

Тарас з усіх сил удавав, що нічого подібного він не хоче. Хто б його не знав, подумав би, що так воно і є. Але не я. Я вивчила його обличчя маже як своє.

Коли встигла, питаєте? Сама б хотіла знати на це відповідь.

Петрик  тим часом не став хитрувати.

- А от я дуже хочу почути. Бо може ми тоді краще зрозуміємо, що відбувається. І куди бігти. До кого або від кого.

Тарас посміхнувся мені трохи винувато.

- Ну насправді я до кінця його не дослухав, Дарцю. Бо він знову почав щось белькотіти про те, що пообіцяв моїй матері. Колись давно. Типу що мій батько до мене не дотягнеться, поки я малий. А потім уже я сам маю все вирішити. Хто там правий, хто винуватий.  І що той Камаль - просто паскуда, кинув матір заради Тамари.  Ну а Тамара, як ми знаємо, кинула цього брехуна заради Камаля. От він і біситься, Дарцю! Як йому вірити? Ледве признався - довідку ту він  майже не підробляв. Вони ж близькі родичі з матір’ю.  Просто підправили відсоток вірогідності за його гроші. Бо ж  у нас дуже багато спільного в генах.

- О-о. - Петрик нічого не розумів.  Він же нічого не знав ні про Тамару, ні про наші пошуки й знахідки. Але він зрозумів, що все складніше, ніж здавалося нещодавно. І я теж відчула, що Тарас  в такому стані зараз дуже вразливий. І сам не дуже розуміє, де правда, де маячня.

- Ти б усе ж  його дослухав. - сказала я тоном вчительки молодших  класів, що веде бесіду по щирості з хуліганом. - Бо Тамара так розказала, що я  теж не повірила в її чисті наміри просто втішити чоловіка, у якого немає  сина-спадкоємця.

- Ну й нащо їй вірити. Пішла вона. - зло сказав Тарас. - Нащо їм взагалі вірити. Треба доїхати й подивитися йому в очі. Може його теж обдурили, як і мене. Тобто його точно  обдурили, але не в усьому.

- Я знову не питатиму, на що ти натякаєш. Але повторю - ти в курсі, що тебе там оженять, а ти й знати не будеш можливо? Ну як з отією довідкою. Зарані написаною, що ти уже кілька тижнів як майбутній тато?

- Даро, не нагнітай. - попросив, наче наказав, Тарас.

- Я розумію. Ти хочеш закрити гештальт і подивитися ще на одного родича, може навіть кревного.  Тільки… Хоча ніяких тільки. Родич твій, гештальт теж. Пробач, що влізла. - мені було противно це казати, але іноді й так треба. -  Я не візьму назад той перстень. Ти вільний обирати. Не оглядайся на минуле. Треба ж просуватися вперед, правда. І поставте всі телефони на безгучний режим. Бо нас зараз спалять.  Краще взагалі їх десь заникати й далі йти без них. Мені жаль буде втратити новий смарт. І грошей жаль. Тільки життя і здорова голова дорожче. Не хочу знову пережити відчуття, коли уявляєш, як твою кров спускають у ванну.

- Яку ще кров, ти про що, Даро? Хтось тобі погрожував? - аж скинувся Тарас.

- Це вже неважливо, Тарасе. Все минулося. Я, мабуть, маю віктимну зовнішність і поводжуся відповідно. Бо за такий короткий час пережити два викрадення й переслухати стільки погроз - то занадто. Я проста дівчинка з артистичною нервовою системою. Мені не можна глушити емоції. Мені треба їх розвивати, тренувати емоційний інтелект. А не  навіювати собі, що не треба хвилюватись, нічого не відбувається. І я хочу грати в кіно чи в театрі. І зовсім не хочу буду психологом. Не прикольно провести життя в білому халаті, заспокоюючи психів та підтримуючи іпохондриків.  І що, як воно в мене добре виходить? Я хочу того, що поки що в мене виходить погано. Не хочу бути кривлякою, хочу - артисткою.

Дві пари хлоп’ячих очей дивилися на мене  не кліпаючи, поки я виголошувала цей дещо задовгий монолог.

Хлопці мовчали. Я теж.  Тіні від дерев креслили на нас якісь знаки. Тільки прочитати ті знаки ніхто з нас не вмів.

Пауза затягувалася.

Нарешті Тарас прокашлявся й спокійно та впевнено сказав, що він туди й назад, женити себе не дасть. І щоб я не здумала відбувати до Канади або до  Лондона без нього. І що я ще передумаю щодо його персня. Бо колекція взяла перше місце, а продалася ще до закінчення конкурсу. Й перстень тепер коштує гарних грошей. І він - визнаний фахівцями витвір мистецтва, яке я так люблю. Тому треба, щоб я гарно подумала, від чого відмовляюсь. І попросив, щоб я вийняла його номер з чорного списку. Бо все одно мене видно у соцмережах. А він зразу ж подзвонить, як приїде.

Тарас ще раз визирнув з-за нашого укриття, скептично гмикнув, посміхнувся мені сумно.

І пішов, помахавши нам ручкою,  кудись.  Мабуть, щоб за ним залишилося останнє слово.

Хоч я нічого й не збиралася говорити.

Бо я образилася. Спитаєте на кого або на що? На все. Отак.

Ми з Петриком перезирнулися й пішли до найближчого метро - до Театральної. І тут нас перестрів знайомий  водій, що посміхався, неначе Муммі-мама, що зустріла  сина з  далекого походу, або санітар дурдому, що побачив постійного відвідувача й думає, як би його технічно доправити до палати.