Ложечки не знайшлись, тобто гроші пропали

Вражений? Гм. Він звісно вражений.

Аж зіниці розширилися. А  потім мій чи вже не мій Тарас примружив очі, наче цілився в друга Кароліну з лука або пістоля. Вигляд мав дуже загрозливий. Тільки Кароліна цим не переймалася.  Посміхалася вдоволено й сито.

Коли вона захотіла взяти Тараса під руку, він відсторонився. Але ж не заперечив ні слова. Отже, оте як сестра все ж було брехнею.

А як неправдою було одне,  то й все інше не обов'язково правда. Може він ніколи й не був моїм Тарасом, а просто я все вигадала, сама собі розказала  й повірила.

Перстень, який він уперто називав обручкою, наче вкусив мене за палець.

Голова від таких здогадок паморочилась все сильніше, аж в очах темніло.

Ні, такі пригоди не для мене. Лісове життя, втечі й уся оця трилерна маячня - то зовсім не моє. 

Моє - Хоня, курси акторської майстерності й гарні відносини з усіма. Тільки, будь ласка, без усяких там закоханостей, заплутаностей і усякого  такого з випусканням моєї крові у ванну,  вагітними від Тараса Каролінами й фальшивими заручинами.

Анестезія від чесного погляду на все, що сталося,  нарешті подіяла.

Мені ніби зробили щеплення пофігізмом. Я помахала майбутнім молодятам рукою з несправжньою обручкою, стріпнула долонею, і перстень легко спав на асфальт.

Так тому й бути, виходить.

Я приклала ключ до дверей і рушила додому. 

- Стій, ти все не так зрозуміла. - наздогнала  мене  розгублена Тарасова репліка.

Ну не так, і не так. Мені зараз не до того. У мене ноги підкошуються. Минулого дня мені погрожували тим, що  заріжуть, знекровлять і підкинуть мій труп у мою ж квартиру.  І що Тараса звинуватять в убивстві.

Це вимагало рішучих дій. От я і діяла. І трохи стомилася.

Сьогодні  мені ніхто не погрожує. Тарас поза підозрами й ожениться з дівчиною, яку йому рекомендували батьки. Ким би вони не були.

Й у них народиться дитинка. А зі мною попрацює психолог...

Жахлива небезпека минулася. Все інше важливо, але не страшно.

Жаль, що від кохання не можна закодуватися, як від алкоголю.

Щоб отак ломило все тіло й душу, як зараз у мене. Тільки моментально -  коли в організм потрапляє хоч крапля кохання. А не тоді коли, ти уже по вуха закоханий. І безнадійно тонеш в тому почутті.

Нічого. 

Зараз я у ванні полежу, потім висплюся. А може прямо у ванні й висплюся.

Вичешу з волосся мурах і голки,  сходжу на манікюр з педикюром, бо нігті дуже постраждали за ці два дні.  І буду знову, як новенька.

Ми з Хонею й не таке переживали. Я не пам’ятаю яке саме, але явно нам колись бувало й гірше. А  як не бувало, то і плювати. Слиною…

Головне - батьків ще довго не буде вдома. Вони на дачі. І всі мої істерики пройдуть без їх ідіотських реплік типу "що сталося, тобі погано? розкажи, ми ж не чужі, не плач", від яких істерики тільки сильніші.

А  головне, що я все одно тут не житиму, нічого не знатиму і не чутиму про Тараса. І воно пройде. Поступово. Нові враження, всякі там труднощі адаптації... Вони витіснять цю історію з пам'яті або хоч відсунуть на задній план.

До потрібної суми залишилася якась фігня…Треба подзвонити в банк…  До речі, а де мій смарт?  Тамара віддала його Тарасові?

Я збігла по сходах, важко вписуючись в повороти. І на щастя наздогнала щасливу парочку, коли вони сідали в машину.

- Тарасе, підожди! - хрипко, бо в горлі зовсім пересохло, крикнула я від дверей, швидко підбігла  й безсило зупинилася, трохи задихаючись від бігу.  - А Тамара віддала тобі наші з Кароліною телефони?

Він подивився на мене,  як на ненормальну.  Тільки що пальцем біля скроні не покрутив. Мій погляд затримався на його руці. Тарас чомусь все ще був  в обручці, мабуть, не встиг ще зняти її.

Цікаво, а мою він підібрав чи вона так десь і валяється на асфальті? Все ж колекційна. Витвір мистецтва.

Ні, не цікаво, проїхали. Цікаво, що телефона у мене знову немає. І це погано. Дуже погано. Бо там усі номери й коди.

Тарас запитально дивився на мене. Ввічливо чекав на нові ідіотські запитання від кривляки й фантазерки?

- А, ясно. - сказала я вбито, повернулася на п'ятці й пішла назад. 

- Артистка погорілого театру - донеслося в спину від Кароліни.

Ну не знаю. Може артисткою бути все ж краще, ніж дресированою цирковою собачкою. Але це не точно. 

Бо разом з Тарасом в машині зараз їду як раз не я. І не я з ним полечу кудись далеко, до його другого батька, хто б ним не був.

А телефон з усіма паролями і явками точно пропав. І не зараз. Блокувати пізно.

Тож не  обов'язково мої гроші все  ще на рахунку. Мабуть, я молодець, що маю частину у готівці. Не складаю всі яйця в один кошик.

Хоча навіть уявляти не хочу, як мене жаба задушить, якщо з карти все пропало. І на додачу вишенька на торті -  відновити всі контакти, зібрані за ці роки, буде важко. 

Ну так що вже тепер. Все одно поїду звідси. 

Так я себе втішала, поки не зайшла у квартиру. І одразу все вилетіло з голови.

Там все було перевернуте й викинуте на підлогу.

Якщо батьки зберігали тут щось цінне, то явно можуть з цим попрощатися.

Хоча ми з ними мінімалісти. Й нічого такого,  про що будемо жаліти, якщо втратимо, намагаємося не зберігати. Але може шукали якісь папери чи записи?

Найпростіше пояснення - готували кімнату до того, що тут лежатиме моє тіло, а Тарас прийде...

А. ні, то ж все мої вигадки. І ніхто не повірить. Уже не повірив, власне.

Тож замість ванни з пінкою мені доведеться наводити лад у квартирі, а я уже ні рук, ні ніг не відчуваю. наче мене знову туго зв'язали.

Все одно треба хоч трохи навести лад...

Та ні ж! Я знов туплю.Треба викликати поліцію. І потім що? Їм треба буде  пояснювати, що поки я лежала у відключці, Кароліна розвандалила мою квартиру? Або Тамара. Або ще хтось.

Ну ключі були скоріше  у Кароліни. Точніше можливість їх взяти. Ні, скоріше у тих, хто мене схопив і приклав до лиця ту вонючку.