Я сплю? Ще один батько і дитинка?

Я постаралася непомітно роззирнутися на всі боки. Її ніде не було видно. Слідів шин або того, щоби щось тягли по піску - теж. Страх  перехопив горло. Привиділася ванна в крові. Ну якщо ті наймані - профі, то і не залишили б слідів.

Прости мене, Кароліно. Ти погана людина, але на таку смерть не заслуговує ніхто.

Я швидко відступила на крок в ліс і сховалась за  деревом.

Запах соснової смоли від уже нагрітого сонцем стовбура лоскотав у носі. Страшно було чхнути. Бо вони ж ще явно тут. Кароліна не мовчатиме й одна на смерть не піде. Перед очима то темніло, то прояснялося, і я бачила, як мурахи й ще якісь маленькі жуки бігають вгору й вниз по рудій потрісканій корі. Все так мирно.

Якщо Кароліни на місці немає і вона не ниє у мене над вухом, вимагаючи їсти, то виходить ті вбивці нас знайшли. Тільки ж як? Невже на комусь з нас жучок, ну тобто не мураха, а така штука, яку можна прослідкувати на відстані?

Не знаю... Знайшли й усе. Вони ж профі. А я лише майстерно або не дуже удаю з себе круту втікачку, у якої все передбачено.

Стояти на місці було страшно.  Треба нарешті б відклеїтись від затишного стовбура і йти на розвідку.

Я пожувала кілька соснових голок, щоб можна було говорити з людьми, бо зуби два дні не чищені. Перескочила, як заєць, через стежку й обережно постукала у хвіртку. Ефекту звісно нуль цілих, фіг десятих.

-Вони ж сплять  ще, Дарино. - суворо сказала я собі. - зберись. Не панікуй.

Допомогло не дуже. І я мало не  побігла знову під захист дерева.

Коли це дивлюся - на ґанок  вийшла Кароліна, дожовуючи щось на ходу, і поскакала до хвіртки.

Фух...Жива. 

Я невимовно зраділа, що вона жива, бо зараз мені мало дістатися яблуко, яке вона тримала в руці.

Але побачивши мене дівчина сховала руку з яблуком за спину й пішла далі похнюпившись -  як учень, що не знає уроку, ледве плентається до дошки. 

Гм.

- Ми домовились не показуватись. - голос у мене гарно поставлений, добре чутно, навіть коли шепочу. - Щось сталося такого, що тобі треба було зайти в дім? Ти там довго була? А раптом Тарас уже тут, і ти його проґавила? Як ми тепер знайдемо його або він нас?.

Можливо я говорила різкіше, ніж збиралася,  з моєю невдалою вбивцею, яка ще і яблуко від мене сховала. 

Але ж і вона не була чемною - демонстративно з хрускотом відкусила половину того яблука, що тримала в руці. А мені не запропонувала навіть другу половину.

- Я вня! Він пху...  Кха... - Кароліна закашлялася до сліз.

А от не говори при мені голодній з набитим ротом!

Почекавши, поки вона прокашляється, я повторила всі питання, але вже рівним тоном.

- Його тут немає. - сказала  Каролінавсе ще захриплимвід кашлюголосом. -  Попустись уже, кривляко ти нещасна. Я все порішала. Він скоро буде. Я попросила у хазяїв телефон - подзвонити. Мені дали.  Казала ж одразу - треба було проситься переночувати. І подзвонили б одразу. Уже були б вдома.

- Тобто ми уже не стережемося найманих вбивць, Кароліно? Нам нічого не загрожує, і Тарасові також?

- Ти все перебільшуєш, завжди видумуєш і кривляєшся, дурисвітко! Вічно з усього робиш цирк на дроті, а всі повинні тобі  в рота заглядати й плескати в долоні? Понапридумувала собі щось, а  я повинна слухатись? - ображено скривилася ця дурна курка.  - Він буде десь за годину, сам мені сказав. Ми зараз уже можемо піти на зупинку автобуса. Так буде хвилин п’ять-десять скоріше. Нарешті я перестану тебе бачити, Дарко. Ти дістала.

- Ти розумієш, що зараз може бути, й хто може приїхати раніше за Тараса? Ти безсмертна?

- Ніхто не приїде. Попустись нарешті, скільки можна повторювати! Тамара уже поїхала до себе. Він сам її відвозив у Бориспіль.  Все закінчилося. Відчепись від нас нарешті,  ідіотко ти нещасна. З усього треба зробити театр! Як же ж ти мене вимучила, вік пам'ятатиму. Не прощу, і не мрій. Опудало городнє. Ти б себе зараз бачила. Фу. - через губу процідила Кароліна.

- Нічосі новини... - це було все, що я змогла з себе видушити. І навіть руки сховала за спину, бо так хотілося взяти білобрисе стерво за горло...

Та ну його, і згадувати не буду. Якось стрималася, досі не знаю, як. Може просто сили скінчилися. 

Голова паморочилась від голоду, і все ж я розуміла, що твориться щось зовсім неправильне. Але що саме - так одразу й не скажеш.

Ця дівчинка могла й збрехати про вбивць. Ну а що. Вона бреше, як дише.

Але хто тоді мене схопив, зв’язав і притяг на п'ятий поверх до неї? Сама вона мене б і не підняла. Не те щоб по сходах тягти. 

І нащо тоді вона зі мною тікала аж сюди?

Дурдом "Веселка".

І не ясно - відбій тривоги, чи зараз замість Тараса приїдуть убивці.  А мені уже все одно. Ті дачники бачили нас обох. Кароліна не може не розуміти, що її першу допитають. І номер у них в телефоні є. по якому вона дзвонила.

Чи може? Важко передбачити, що  зробить дурепа й навіщо. Ну й нехай. У мене завод закінчився, як у старого механічного будильника.

Сонечко почало припікати.  Мурахи, що зовсім не всі покинули мою куртку, завзято бігали по спині. І це було не дуже схоже на оті “мурахи”, що бігають від захвату або страху по шкірі ніжних дівчат у книгах. Вони кусалися, щипалися й неприємно лоскотали шкіру.

Ніжні дівчата з книг по-моєму щось наплутали.

Але  ж я не ніжна дівчина.  Мені всі про це кажуть. Може у нас з отими ніжними й відчуття різні від мурах.

Тож я заходилася витрушувати куртку так, ніби вона була винна у всіх моїх неприємностях.

В голові стояв рівний низький гул. Думок не було від слова зовсім. Я трусила, наче витрушувала душу з Кароліни за все, що вона наробила.

А вона чемно сиділана зупинці автобуса, склавши руки на колінах.

Відчуття часу у мене не зовсім гарно працює. 

Може тому здалося, що пройшла вічність до того, як під’їхав Тарас.  Не на своїй красивій білій машині з якимось гарним, але не відомим мені  ім’ям. Він прибув на батьковій, відремонтованій -  тій, у якій ми побували в аварії.