Звісно в усьому винувата я, а не принцеса на горошині

Звісно ні. Нема грошей у бідосі. Забула вдома все. І телефон десь забула, може й у Тараса. Хоч це як раз на краще. Не викаже, де ми якщо знову перемкне щось в її тупенькій голівці. А гроші вона із собою не носить, щоб не вкрали.

Птахам гроші не потрібні, а вона ж пташка божа. Про неї завжди хтось турбується. Зараз явно настала моя черга.

Ну що з нею зробиш? Кинути не можна, бо її моментально відловлять. Їм же ж в принципі однаково, мабуть, чий труп знайде поліція. Тож найкращий друг Кароліна має бути жива, щоб не нашкодити Тарасові. 

Я гарячково вивертала свої  кишені й кишеньки. 

В результаті у мене крім Хоні  ледве набралося на два автобусні квитки. 

А до автостанції доїхати уже немає на що. Може зайцями вийде?

Треба було спішити, бо наш автобус ходить два рази на день. Зранку туди, ввечері на Київ. Треба б розділитися і їхати нарізно, але це безпомічне янголя вчепилося в мене, як кліщ. Ми пройшли зайву зупинку, проїхалися зайцем у тролейбусі, нас висадили, добре, хоч пожаліли й не оштрафували.  Довелося уже бігти до станції, щоб не спізнитися.

Взяли два квитки, постояли за рогом, як я колись з Тарасом.  Сіли в останню секунду. За нами ніхто б уже не встиг...

Двері зачинилися. І можна було молитися, щоб нас тут не шукали. А можна не молитися. Уже пізно. Ми все одно їдемо.

У нас немає грошей навіть щоб купити їжу. Добре, що зараз осінь.Там є якийсь сад, На яблуні ще можуть бути яблука.

Інакше у нас зовсім нічого буде їсти. Але вода буде. Колонка там точно є. І я знаю, де ключ від дачі. Він там, де складені дрова для каміна. В самому низу, зліва.

Людина без води може протриматися лише кілька днів. А з водою без їжі й місяць. Кажуть. Ну за місяць все точно вирішиться.

Або мій коник примчить і врятує, або ні.

Бо пропали безвісти - то майже як вбиті. Але нема тіла - нема діла, як у них на факультеті кажуть. Тобто Тамара іде лісом. Як ми оце йдемо з автобуса. Не можна Тараса ні в чому звинуватити, якщо тіла немає. І навіть заяв про нашу пропажу.

Без Тараса ця посадка здається непролазною тайгою з тиграми й вовками. Й хочеться орієнтуватися по сонцю і по тому, з якої сторони на деревах росте мох.

Тільки мох не росте на цих соснах. І взагалі тут є протоптана стежка. Виявляється, не у всіх дачників є машини. Бо більше тут ходити нікому.

Село, де Тарас купляв їжу, в протилежній стороні.

От про їжу згадувати було зовсім зайве. Як і уявляти концерт Хоні  оркестром перед жителями села, які несуть нам їжу.

Бо вони може й нагодують, але зразу ж хтось сфотає мене з гармошкою, як я стою на руках або  граю на замовлення глядачів. А  Кароліна обходить почтєнну публіку і збирає в поділ м’яті гривневі купюри.

А то ще здогадаються в поліцію повідомити, що якісь дві неповнолітні дівчинки милостиню просять. Може з дому втекли, а батьки побиваються.

 Ех, а їсти хочеться все більше.

Скоріш би дійти... Там все ж здається були яблука. Будній день, може дачників немає, і нас не побачать. 

Треба стільки отих може одразу… Скоріш би він здогадався. 

Він у мене дуже розумний. І відчуває дуже гарно. Ми з ним тоді на вокзалі вперше танцювали, а наче рік станцьовувалися.

Чуєш, Тарасе, зроби що-небудь. Я не витримаю тут з нею довго.

Кароліна нила, як хворий зуб.

Вона була нещасна обдурена наївна дівчинка.  Вона до того ж була - о диво - голодна, хотіла помитися й почистити зуби, зігрітися, поспати, покарати всіх, хто її втягнув у халепу. І взагалі то я, мабуть, винувата. що ця ідіотка зв’язалася з Тамарою,  розвісила вуха і дозволила себе обдурити.

Це я винувата, що вона збиралася привести до мене убивць і шантажувати Тараса, а тепер вимушена ховатися в глушині й без вигод, щоб не вбили уже її. А тут навіть не треба спускати кров нікуди. Прикопають під сосною, труп  ніколи й не знайдуть. І шукати не будуть до речі. Бо Тараса тут уже не буде. А крім нього ця гадина нікому не потрібна.

Про це я їй сказала. Ну може прокричала в обличчя, схопивши за руку й розвернувши до себе зарюмсаним фасадом.

Вона кивнула. 

Чи  зрозуміла, що поводиться неправильно, чи підтвердила, що я винувата, не знаю.

Ну а як же ж. Якби не я вони б з Тарасом що - були би парою?  Двадцять  років не були, а тут би стали, ага, щазз.

Ідіотка . Істеричка. Вона ж повинна бути стійкою. Вони ж росли разом з Тарасом. Він не ниє ніколи і все вміє.  Він ніколи б не забув гроші, тікаючи з дому в невідомість.

Я вже мовчу, що він ніколи б не наразив на небезпеку друзів. 

Словом наша дорога до дачі, де ми ховалися не так давно з Тарасом, не була ні веселою, ні сповненою приязні.

А коли ми дійшли, то виявилося - там повно народу. Якась сім'я з виводком малих дітей ту дачу чи то знімала, чи навіть купила.

Через сітчасту огорожу було добре видно ті самі яблуні. На одній яблук були жовті й великі. На другій менші з червоними бочками. На третій - зелені й ніби сплющені. 

І жодне з них не було доступне. Якась бабця у теплому халаті й брезентових рукавицях підрізала кущі троянд великими садовими ножицями.

Я попросила води для нас із сестрою. Бо ми тут заблукали й хочемо пити.

Добра бабуся  винесла нам  води. І ще - бутери, вони явно залишилися після сімейного сніданку й уже трохи звітрились. І оті яблука. Два. Великі жовті.

Нічого смачнішого, ніж оті сирні бутери з яблуками, я, здається, ніколи в житті  не їла.

Кароліні звісно не сподобалося. Але забрати у неї  не вдалося ні бутер,  ні яблуко. Вона давилася ними й казала, що на таке не підписувалася.

Ще б пак. Кароліна уже явно не пам'ятала, що підписувалася зараз летіти  з Тарасом звідси й ніколи не повертатися до своєї занедбаної хрущовки й ванни в крові. Моїй.

В літаку сир не завітрений. Це правда. А вона завітрений не любить, бо у неї було важке дитинство. І тепер вона їсть все тільки свіже.