Я і дедуктивний метод

- ...це все якось занадто часто, по-моєму. - ще встигла подумати. - І асфальт зовсім не жорсткий. Дуже зручно от так лежати. Хоч відпочину нарешті від проблем.

Далі нічого не пам'ятаю - крім того, що дивилася якісь спалахи й зорі на темному небі, і моя тривога від того, що ми з Тарасом посварилися, моментально випарувалася. А її місце зайняла холодна й дзвінка пустка з голосами, які я чула, але не розуміла, про що говорять.

Скільки часу пройшло, поки я отямилася на продавленому дивані в якійсь обшарпаній хрущобі - не знаю й досі. Озирнулася, наскільки змогла повернути важку голову, де все ще гули дзвони. Кімната без годинника й телевізора, зате із запнутими шторами. І телефона при мені не було. Точно не було. Руки були зафіксовані як раз по боках. І Хоню я відчула у лівій кишені, а телефон у правій - ні. 

- І телефони у мене теж занадто часто пропадають.  - думки текли мляво, але хоч з'явилися нарешті. Я їм зраділа, як рідним.

Прислухалась. Жодного звуку ні у квартирі, ні за стіною, ні на вулиці. Схоже на передсвітанок, коли нарешті місто спить. І у квартирі здається нікого. Де ті, хто мене сюди доправив? Я ж чула голоси. І явно не сама сюди зайшла. 

Ходити зі зв'язаними ногами не вийде.

Я зробила марну спробу встати й вирішила, що ранувато. Не  тому рано, що темно. Атому , що тіла майже не відчуваю.

А от голову уже почула. Значить треба нею користуватися. 

Що ж, побуду для себе одразу Холмсом і Ватсоном.

- Що їм треба від цієї милої дівчини, Холмсе?

- Не знаю, Ватсоне. Одразу не вбили й не зґвалтували, нирки не вирізали - значить щось інше.

- Як завжди - блискуче, Холмсе.

- Не дякуйте, Ватсоне. І нам треба вже йти. Не треба заважати юній леді. Непристойно двом чоловікам довго знаходитись біля дівочого ліжка. Ми ж не лікарі.

- Я лікар. Але у неї з головою все в порядку. І вона в цілому здорова. От тільки ...

- Ватсоне, ми бентежимо юну особу своєю присутністю. Ходімо. Бувайте, місис, щасливо вам впоратися з проблемою...

Нарешті пішли. Мабуть, крізь двері просочилися. Бо нічого не стукнуло й паркет під ногами не рипів.

Фух!  З головою все в порядку, доктор Ватсон брехати не буде. І у мене якась проблема, Холмс як завжди правильно здогадався. Так і запишемо. 

Думати було легко і не страшно.

Наче все не зі мною і не насправді. Але думки поступово  шикуються у ланцюжок. Що ж це зі мною було і навіщо? 

Вендета ж у кого? Наче у батька Тараса. На нього можна тиснути через сина. А на сина - через друзів і через мене.

Л - логіка.

Це означає, що вони й  Кароліну могли б захопити. Якби він мене  проводжав, а не її. І Петрика могли б.

Хоча Петрика стрьомно викрадати. Він іноземний громадянин. А мене як раз найзручніше. Бо мене ж іще тиждень батьки не шукатимуть. Кароліну теж шукати нікому до речі. І всі бачили, що Тарас до мене й до неї гарно ставиться. Значить вона теж у небезпеці була.

І що з цього?

А от що. Виходить брехливу Тамару зовсім не впевнила в успіхові обіцянка Тараса зустрітися й поговорити.

А цікаво, чому? Ну тому, що вона його не знає. Бо він завжди виконує обіцянки. Тарас надійний, як гранітний щит, на якому стоїть Київ. Раз сказав, то і зробить, чого б це йому не коштувало.

А Тамара явно не з тих, хто тримає слово. Лицемірка й брехуха. Тому й не вірить синові.

Якби ж то моя голова трохи краще працювала.  І тіло слухалося. Я б уже хоч штори розсунула й подивилася, куди мене притягли. А так все одно більше нічого не можна зробити. Тільки  думати.

Ну от я і думаю.

Чомусь зовсім немає паніки. А вона ж має бути. Це ненормально - спокійно мислити, коли ти зв'язана лежиш на дивані  в незнайомій квартирі. А перед тим тобі дали нюхнути якоїсь гидоти, і тепер ти бачиш Холмса з Ватсоном.

А, дійшло!  Не чомусь, атому, що дали нюхнути якогось усиплятора. А потім може й вкололи  щось. І от же ж як забрали технічно - явно чекали десь біля дому, бо дуже швидко підійшли, коли я відпустила таксі. Продумані які. Зробили так,  щоб і водій не бачив, і сусіди не встигли щось помітити.

Стопе! А вони, виходить, знали, що я буду одна і їхатиму в таксі. Звідки б це?

Невже слідкували і їхали за мною ще від кав'ярні...

Тарас би їм виписав люлів, якби побачив. І тепер ще випише, коли мене знайде.

Ой...

Тарас можливо дзвонитиме й писатиме повідомлення, коли не відповім. Бо ми як раз із ним типу погиркались. І він подумає  спочатку,  що я ображаюся. Бо він проводжав не мене, а Кароліну.

Мій хлопець буде впевнений, що я ревную і  злюся,  тому й не відповідаю.

Причому він вважає ображеним себе, а мене кривлякою. Тож сьогодні може й не писатиме. А ще - якщо у викрадачів є мій телефончик, то можна і відповідати замість мене. Відбити щось таке на його дзвінки - мовляв, бачити тебе не хочу, не дзвони, між нами все скінчено.

Або навпаки - Тарасику, допоможи, мене захопив маніяк.

Цікаво, вони й Кароліну сюди приведуть, чи їм досить однієї мене? Бо одразу дві пропажі  - то підозріло.

Типу я одна пропала не підозріло. Хаха.

І як подумати, на моєму місці дійсно могла бути Кароліна. Якщо стежили біля кав'ярні, то могли б викрасти ту, яка поїде додому сама.

Якби ми з Тарасом не посварилися, то вона пішла б додому одна, а я - з Тарасом. І ми б зайшли до мене. там би ночували, потім на пари. Там би мене ніхто не викрадав. При ньому.

І він так само не переймався б тим, де друг Кароліна. Бо не знав би, що вона пропала.

От нарешті голова краще стала варити, дрібничка, а приємно. І в очах позеленіло. То, мабуть, світає.

Думаємо далі. І не звертаємо уваги на те, що ноги зовсім затерпли. Вони, мабуть, затерпли тому, що зв’язані. Тепер не відчуваю їх.  А потім дуже болітиме, мабуть.

Ну це якщо мене не паралізувало. Тоді нічого не болітиме, хаха, як смішно.