В кого б спитати, чи не занадто часто ми сваримося?

Тарас похитав головою. 

Кароліна верещала і так раділа, наче то її батьки знайшлися й запропонували небо в діамантах.

Невже вона не бачить, як йому зараз невесело? Дурна курка.  Він завжди принц, а не тому, що ця фальшива тітка щось розказала. Він і в сиротинці вашому був принц. І тебе ідіотку витяг з багнюки тому, що піклується прослабких і ображених. А не тому, що йому підсовують у батьки якогось екзотичного  поганця.

- Ювелір я а не принц. Причому двічі,  судячи з розповіді. Кароліно, злізь з мене нарешті. Я зараз не в настрої жартувати.

- Тарасику, ти поїдеш туди, до справжніх батьків! Мене забереш із собою. Там принців повно, видаси мене заміж?

- Кароліно, відчепись, кому сказав. Хоч ти не біси.

Голос його був змучений, наче він тільки що намагався зробити щось неприємне або підняти щось важке, але спроба виявилося невдалою. І треба буде ще подвоїти зусилля, зробити  наступний підход до снаряду. А сил залишилося не так багато.

Але ця безголова курка удавала, що не чує і не бачить, який він засмучений і як через силу посміхається. А може й не удавала. А то чого б так раділа?

Ну може вона не  розуміла, що красуня Тамара бреше. І просто раділа, що на одну красуню біля Тараса менше. Але ж можна й про хлопця поддумати. Вона ж нібито закохана у нього з дитинства?

Тарас бачив  офіційний  тест на батьківство. Він в курсі, Що Леонід борисович його батько, а не якийсь невідомий Камаль. І тому одразу знав, що його нащось знову дурять. І те, що це робить можливо його рідна і справжня матір добивало хлопця.  

Ну те, що Тамара хоче пред’явити первістка бездітному чоловікові, то нормальне бажання. Бо її взяли за дружину саме за обіцянку народити сина. А не тільки через непереборне кохання. І треба нарешті щось робити. Бо чоловік може втратити бізнес, а вона - спокійне забезпечене існування.

Розлучення там просте, без формальностей. Сказав щось під ніс - вставай у чому була й іди собі. 

І ще важливий момент - вона не казала про інших дітей свого Камаля. Крім того первістка, що міг народитися у сестри Тарасового батька.

Цікаво, а тоді робили тести?

Гидкий осад від почутого і всієї ситуації підступав до горла. 

Мені було шкода ту дівчину з фото. Занапастити себе й дитину через те, що батьки щось сказали - то якесь середньовіччя. 

Ото ж вони потім й не ужилися разом - батьки і син. Двійнята, мабуть, були дуже близькі  й дружні. Тому брат і був на боці сестри. А батьки не простили, що не відмовив і не вберіг.

І ота вендета почалася.  Брат відомстив, залишив Камаля й Тамару без дітей. Але нащось забрав Тараса з сиротинця. Щоб там не знайшли? От якось воно трохи на кіно схоже.

Але добре поясняє нелюбов Леоніда Борисовича до Тараса. Він син тої, яка кинула його  і тепер живе з тим,  хто занапастив  сестру.

Сумна історія і ще не закінчена.

Що ж  ми маємо в сухому залишку?

Поліна знала не все. Або розповіла не все.

Тамара - мати Тараса. І збирається заманити його у свою сім’ю.

Їй вигідно дати чоловікові первістка - він не буде прискіпуватись до жінки, що дала йому єдиного нащадка.  

А от Тараса вона не любить. Ну може не встигла ще. І це дивно. Так довго шукати, ще й придивлятися не день-два. І отак примітивно зачитувати завчений текст. замість просто розказати.

Оті інтонації звабні. Немов кокетує з чужим чоловіком, а не з власним сином. 

Противна вона. 

Але дуже навіть просто  зманить його туди. він поїде з нею просто на зло батькові. Бо не можна так гратися чужим життям.

А він спитав  її про одруження тут. Просто перевіряв реакцію, чи….

Ну він же не міг оженитися так, щоб я не знала? Та міг звісно!

Я дивилася дуже уважно. У Кароліни немає обручки. Ні такої,  як наша пам’ятна аварійна,  ні якоїсь іншої.

І все одно. Я б не могла б так заплигнути з розгону на Тараса. Не на сцені, а в житті. Хоча він ніс мене на спині через темний страшний ліс. І хоча у нас уже все було, що тільки може бути між  коханцями. Я ніколи не зможу нічого такого на людях, хоча мені може б і хотілося.  Та чого там може. Тепер  думатиму про це. Хотітиму і ніколи так не зроблю. Щоб не нагадувати цю Кароліну. От же ж липучка.

Вона мені кожним рухом показує, що не здалася, що боротиметься. І що виборе собі його. Наче він річ.

А я теж така. Сказала, що він моя власність. Тільки  не боротимусь. Це принизливо. 

І нехай він тільки спробує подивитись в інший бік.  Я  розвернуся й піду. Життя  не  таке легке,  щоб ще озиратися й тремтіти, чи не загубився десь  твій коханий. Не хоче триматись  - не тримаю.  Тільки раз - і все. Потім наздоганяй чи не наздоганяй. Відрізаний шматок.

І краще насправді, щоб він з Кароліною…

Кого я дурю? Не краще. А просто роботи над помилками мені як психологу буде  більше.

Я так боюся, що наче наближаю наше розставання. 

От саме  тому мені краще було б не закохуватись. 

Мене два роки  тому ледве витягли з депресії, а в Дениса досі  чудова сім’я, мила дитина й антидепресанти.

Не  хочу такого для Тараса.

Реальність, ти раніше  не могла мене трусонути, щоб я прийшла до тями? 

Я ж знаю, я не жінка-вамп. Може ще просто не виросла. А може ніколи не буду.  Підкорювати з першого погляду й укладати чоловіків штабелями - то не моє.

Ні, зіграти я можу. Та в житті ж не гратимеш, це втомливо й набридає. 

Лякати, тиснути. Домінувати й робити все, щоб він боявся мене втратити - то виснажує і не приносить радості. І то не те, що мені треба.

Кажуть, вони мисливці.  Ну Тарас  точно. Він так радіє, коли може щось принести й кинути біля печери. Від мисливця ж треба тікати, щоб йому було цікаво переслідувати. А я не хочу тікати. Я не хочу  грати в житті. Тільки на сцені.

Відчепіться від  мене всі.

Я хочу до Лондона. До театральної  школи. Я майже уже там. Мені б ще трохи грошей заробити на різдвяних та новорічних святах. І можна їхати.