Я видумщиця, Тарас не сирота, а Кароліна рада радісінька

- От ти смішний Невже думаєш, що таку красуню не фотав більше ніхто? - вперто заперечувала  я, щоб придушити неприємне передчуття.

Чуло моє серце, що Тараса у мене зараз відберуть. Билося нерівно і мало не вискакувало через горло. Але я його вперто повертала на місце.

Все було ясно, очевидно й передбачувано. Принаймні так мені тоді здавалося. Найгірше, що він і не подумає заперечувати, якщо вона йому почне промивати мозок щодо знайомства зі мною. Це ж мати. Він все життя мріяв, що вона його колись знайде, і потім настане щастя.

А я можу просто залишитися в минулому, бо перед ним якесь загадкове, але осяйне майбутнє. 

Вона так йому й сказала. Вірніше натякнула, але дуже прозоро. Ота неприємна Тамара, вся в пластиці й золоті - його мати.

- Може й  фотали. - терпляче поясняв Тарас те, що я не хотіла розуміти. - Я не про те. Я про те, що я ж типу не маю знати, яка вона була з вигляду. Мені ж типу не показували. І показати не могли -  не було ж зображень. Це випадково збереглося.  То нащо так старатися?

- Ну може вона не тебе боїться, а батька? У них там було щось погане. І може то взагалі не вона.

 - Це вона. -  твердо сказав Тарас, ще раз уважно подивившись на два знімки у смарті.

-Ти про оті ваші штучки з посадкою вух і відстанню між очима, кутом щелепи й всім таким?

- І про це. Але я про руки.  Форма пальців. Ти бачила?

- Ні, Тарасе. -  втомлено призналася я. - .От як раз цього не бачила. В машині вона сиділа спереду. І мені крім обличчя не було видно нічого. А в холі - там гарне освітлення. Але руки вона якось так тримала, що не можу нічого про них пригадати.

- Бо вона їх ховала. Даро. У неї такі мізинці, трохи не рівні чи що. Так вона, видно, їх соромиться. І це не змінити пластикою. Вона точно так тримала руки й на фото з поляроїда. Намагалася мізинець якось підігнути, тільки не встигла. І тут.  Хто б мені про це сказав?

- Не знаю. Дуже замудровано насправді. Але ж вона ніяк не натякала, що має тобі сказати щось важливе?

- Натякала. Щось про велике майбутнє. Але справа не в тому. Вона хотіла, щоб  тебе обстежили. Тобто щоб ти залишилася, а я поїхав. Але як почула про аналізи, передумала. І отой укус шершня… Які нафіг шершні в кінці  вересня?

- Ага, ми одночасно про це подумали. Тобто вендета і те, що вона твоя мати - однаково вірогідно.

- Я тобі інше скажу. -  дуже  серйозно проказав Тарас. -  А раптом то вендета її особиста. Ну як вона жива, а батько може не хотів, щоб вона вижила. Ну раптом батько її звабив і кинув, мене відібрав і здав у сиротинець, а їй сказав, що я помер, а мені - що вона померла. І тепер вона хоче мститися. Розшукала заввідділу і Поліну. Потім Гад вліз у справу. І понеслося.

Ми  сиділи на гойдалці, було уже холодно і починав накрапувати дощик , бо все ж осінь, а не літо. Але ми не помічали нічого. 

Нам здавалося, що ми  герої якогось фільму. І то дуже цікаво - розгадувати головоломку.

Наче забули, що голови проламували й за менше, ніж цікавість -  у тих дев’яностих, про які ми трохи чули, але не уявляли, що то було насправді.

Нарешті дощ пішов сильніше, і ми втекли додому.  І там під теплим душем забули  про все. Але Тарас все ж роздивився ту подряпину. І авторитетно сказав, що то не комаха. Комахи не дряпають жалом, а тицяють в одну точку.

- По хорошому треба б поїхати на те місце і пошукати, що то було. Але я й не пам'ятаю точно, де це. І не знаю, що шукати.

- То липа була. Дерево таке,Тарасе. І ліхтарі позаду й попереду.  Ми як раз в тінь зайшли.

- Завтра треба подивитися. Якщо прибиральниці там не підмели. Воно має бути невелике. Може то якась гілка або проволока тебе дряпнула. В нерв потрапила. А може то її спільники кинули щось. Паралізатор якийсь. Не докинули. - додав він замогильним голосом, щоб я розуміла - то він шуткує.

Але мені воно не здалося смішним.

- Ага, а вона така одразу спішить рятувати ту, в кого мітили? То може вони в тебе кидали. То ж на вас із батьком вендета. І до чого тут спільники? Вона й одна могла…

- Та дурня якась, згодний. Почекаємо аналізів.

- Ну я не знаю, що вони там аналізують.  - насправді я боялася, що знайдуть щось в крові, і посталять на облік ні за що.  Мало мені тавра кривляки. Ще й наркошею ославлять.

- Я доплатив лаборантові й сказав - все, що можна взнати. Може й токсин якийсь знайдуть. І  ти права, вони могли промахнутися. Темно ж було.

- А чого вони, а не вона? - гнула я свою лінію. -  І нащо їй власну дитину паралізувати.

 - Не знаю, Дарцю. І нащо тебе -  теж не знаю. Ну може ти свідок. Небажаний. 

Тарас перебирав моє волосся, за вікном ішов сильний дощ, а під ковдрою нам було тепло. І все здавалося може й дивним, але одночасно якимсь комічним. І вендета, і  паралізатор.

-Якби ти був один, і вона або вони попали правильно, то тебе б засунули в авто і кудись відвезли. Потім батька б шантажували, чи щось таке. Але ти ж не кожного дня ходиш тою  дорогою. І ніхто не знав, що сьогодні підеш і що будеш не один. То може за тобою давно стежать. Ти  дивись тепер. Може батькові скажеш?

- Ні. Не зараз принаймні. Нехай він нарешті скаже, що хотів. Брехлива скотина.

- Ну він може тебе оберігав від емоційної травми.

- Ага, запроторив у сиротинець, де  ми були мов поросята на фермі - треба доростити до потрібної ваги й здати на м’ясо. Тобто випустити у вільне плавання. Ну вони ж за це платню одержують.

- Ти сам казав, там нормально було.

- Тобі було б нормально при живому батькові жити в сиротинці?

- Мені було нормально жити так, як я жила. Пробач. У мене було нормальне дитинство. У тебе жахливе. Я справді не розумію, як так було можна. Але він  тобі хоче щось розказати. Може таке бути, що у нього була на те причина?

- Давай не будемо про це.  -  різко сказав Тарас.

- Давай. Я не розумію, чому вона тебе зараз почала шукати. Коли тебе забрали з сиротинця.  Ну про тебе вона не знала. А батько твій не ховався. Ви навіть не переїжджали. Тут щось не сходиться. Якщо вона саме тебе шукала, то ти не перший рік там живеш. Знайшла б через батька  і клініку. А об’явилася зараз, коли Поліна стала ходити  з тим перснем. Тобто знайшла все ж через її бабку?