В яку ж гру вона грає?

Тарас рішуче ступив крок до мене і схопив за талію, неначе я знову могла впасти непритомна. 

Я посміхнулася весело і безтурботно.

- Не бери в голову. Уже все минулося. Мене оглянули, всі показники в нормі. Я добре почуваюся, у мене взагалі  вегетосудинна дистонія, може через це все трапилося.

Тарас обійняв мене за плечі, наче захищав від усього світу. Це було так приємно, що  я ладна була знову пережити той незрозумілий випадок,  аби ще раз відчути цей захист і піклування.

- Я говорив з лікарями. - мій хлопець намагався приховати хвилювання, але голос видавав його. - Вони всі радять обстеження. Кажуть, що просто так не буває такого. Треба тобі тут залишитись, мавпику. У мене вистачить коштів, ти не думай. От і Тамара каже, що треба лягти на обстеження. Це ж пару днів, може й доба. І  не боляче.

Що я чую? Залишитись тут і залишити його сам на сам з цією жінкою? Ага, щаззз.

- У мене теж вистачить, Тарасе. Але це не те, на що я хочу їх витрачати. Не удавай, що ти мільйонер, а я безхатько. - сказала я різкіше, ніж збиралася.

От же ж - І Тамара каже, ха!

Їй яке діло? Хоче ізолювати мене від симпатичного студента? Сподобався він  їй. А може й вона йому?  А з іншого боку так може й краще. Зараз удам, що згоджуюсь.  Подивлюся, як він викрутиться.

- Хоча… Я тут подумала. Може вони мають рацію. - втомлено проводжу долонею по лобі. - А раптом там щось  погане. І треба буде швидко щось робити. Нехай все перевірять і розберуться, що то таке мене вкусило.

Я енергійно киваю головою, підіймаюсь навшпиньки й швидко цілую Тараса в підборіддя, махаю рукою й привітно посміхаюся тій Тамарі, обертаюся, щоб іти назад і на ходу торохкочу всяке ввічливе.

- Вирішено. До побачення, Тамаро, ви мене врятували. Вік пам’ятатиму. Бувай, Тарасе. Я іду здаватися на досліди.  Як буде щось нове, наберу тебе.

- Як це ідеш? -  а чого він такий вражений, сам же радив.

- Ну так і йду. Ти ж це радиш. І от Тамара теж. І лікарі. То нічого, що зараз п’ятниця і будуть тільки ті лікарі, кому не вдалося відмазатись від чергування у вихідні. Апаратам та реактивам все одно, неділя чи понеділок.

Я розвернулася, уже майже повіривши, що зараз піду й просиджу тут усі вихідні, поки мене роздивлятимуться в усякі мікроскопи. 

Тарас вражено мовчав, але тримав мене за руку, і я не могла піти.

Він як собі це уявляв, цікаво - що зі мною залишиться в цій в клініці?

На вигляд такий дорослий і самостійний. А піддається навіюванню, як божа корівка. Ота Тамара надула у вуха, а він і раденький. Що дурненький.

От піду зараз, а він... а вони...

Витягла долоню з Тарасової руки.

Мені було так себе шкода через ту намальовану в уяві зраду, що ледве стримувала сльози. Уже поставила ногу на сходинку, як раптом в спину прилетіла майже панічна репліка від Тамари.

- Постривайте, Дарино. Справді - вихідні. Не приділять вам належної уваги. Та може й клініка десь є краща.

Ах ти ж… В яку гру вона грає, цікава я знати?

Вона що, спецом так  ніби фліртувала з Тарасом - щоб я помітила, а він ні? Хотіла, щоб ми посварилися і не хотіла, щоб мене дообстежили?

Чи у мене просто звичайна параноя і патологічні ревнощі.

Чого б то незнайомка, що й розгледіти не могла Тараса у темряві, отак раптом його забажала, що вигадала на ходу оцю комбінацію з клінікою, а потім, коли все відбулося, як вона хотіла, дала задню?

У мене все ж з головою не так добре, як показала томографія.

Ввижається всяке.

А от те, що на тому фото вона, тільки десь на років  двадцять молодша - не ввижається. Але ми й це перевіримо. Посадка вух і відстань між очима не міняються.  Ну якщо пластику не робити. А то засада.

- Ви, мабуть, знову праві, Тамаро. Можна, я зроблю з вами селфі? Нехай всі бачать таку гарну людину. Тарасе, стань трохи ближче. Тамара тебе не вкусить. Правда ж ви його не вкусите?

Тамара якось ненатурально хихотить і стає так, що її лице погано видно. Яка мила наївність. Я її уже три рази сфотала, поки ми говорили. А тепер роблю знімок, на якому її не впізнати, і пощу в інсті. Описую, як мені стало погано, а оця мила жіночка відвезла в клініку. І там підтвердили, що з головою у мене все добре.

Мила жіночка  у пориві гуманізму пропонує розвезти нас по домах. Бо я ж тільки що була така слабка, що на ногах не трималася. І в метро не треба б спускатись у такому стані.

Але Тарас ввічливо її відшиває, домовившись здзвонитися. На прощання вона цілує його в щоку.

І знову якось незрозуміло.  Ну тобто це вона хоче мені показати, що цілує, як мати? Чи йому?

Та чи є у неї діти? 

А може вона просто погана актриса. Або сценарій їй погано написали.

От нащо їй удавати мамусю, якщо Тарас їй подобається? Це якась рольова гра? 

Тьху. Збочення якесь. Або просто гра  непрофесійна, не показали їй, як треба, а вона не бачила ніколи. Та ну. Це всі бачили. Кругом повно мамусь з дітьми.

Тьху і тьху.

В таксі ми мовчимо, немов сердимося на щось. Але ж ми не сердимося?

Як тільки виходимо,  Тарас звертає на стежку, що веде від нашого будинку кудись у двір.  Пісочник зайнятий, а от гойдалка ще ні. Він садовить мене. 

- Дихай глибше, Даро. Твоя втрата свідомості мені дуже не подобається. І ми не взнаємо, що то було. Бо я по дурному піддався на те, щоб ми звідти поїхали.

- То ти піддався. - задоволено сміюсь я. - А кров у мене взяли. Якщо раптом виявиться, що я була під дією чогось забороненого законом, от сміху буде. Мене на облік поставлять?

- Гм! Під дією чого? Ти при мені нічого з градусами не пила. Що ти від мене приховуєш, мавпа нещасна, а ну кажи!

- Мене ніби щось вкусило, а потім паралізувало.  Я показала це місце лікарці.  Вона сказала - схоже на укус комахи. Великої, типу шершня. Але не сезон, і вони вночі не літають.

Якщо ми не будемо підозрювати твого кента Петрика. то…