Чорнокоса красуня спішить на допомогу?

- От тепер все сходиться. - глухо сказав Тарас.  - Він мене не хотів. Забрав до себе тільки тому, що спадкоємець.  І ненавидить тому, що я народився, а вона померла.

Його очі палали сухим темним вогнем. 

- Тарасе, Поліна - брехлива і цинічна  людина. Нащо вірити їй на слово? Вона й тебе ошукала, а ви два роки зустрічалися. А не тільки мене підставила, незнайому їй дівчину. Якщо відкинути все, що не можна перевірити, то вона практично сказала одне - їй потрібні гроші. Розумієш?

Тарас видихнув. Подивився на мене уважно, погладив по голові.

- Мавпику, і зламаний годинник іноді показує правильний час. Я відчуваю, що вона не все збрехала. І вона ж вийшла на мене. Тобто в основі щось є.

- Перстень там в основі. А батько твій його впізнав і не зрадів. Поговори з ним. Розпитай. Тільки не звинувачуй одразу. То Поліна  всіх по собі міряє. У нього могли бути зовсім інші мотиви й обставини.

І Тарас  звісно розпитав батька. Вірніше намагався.

Тиснув на совість, показав фото і переказав розповідь Поліни.

Леонід Борисович спочатку розлютився. Сказав, що це шантаж, і шантажистці не треба робити жодних  поступок. Потім притих і довго роздивлявся  фотографії, які обережно тримав у руках. Ті,  де вони вдвох із сестрою і тою чорнявою красунею. 

Дуже неохоче повернув їх синові.

Потім сказав, що зараз не готовий все розповісти. І подумає, як краще донести до Тараса цю заплутану історію.

А як буде готовий, то вони разом підуть на могилу його матері, і він розповість при ній усе. І попросив залишити ці дивом вцілілі фото у себе. Сказав, що дуже радий тому, що вони збереглися. Бо він колись знищив усі. Ну думав, що знищив. А це, виходить, мати сховала. Тобто Тарасова бабуся.

Такі діла.

Тільки щоб Тарас стерігся. Бо то дуже небезпечні люди розшукують і його, й матір. Що йому уже все одно, але він стільки років виконував заповіт його матері, що тепер  уже Тарасові не можна все зіпсувати.

І то щастя, що Поліна не здогадується про те, що та дитина - Тарас. Бо у нових документах інша дата народження.  Але як доберуться до  колишньої заввідділення, то вона їм більше розкаже. У неї й прізвища всі, а може й адреса сиротинцю є.

І Леонід Борисович гаряче наполягав, щоб Тарас поки що не робив висновків. Бо насправді все не так, як здається.

І щоб не брав до рук того персня і взагалі нічого від тих людей, поки не взнає всієї історії.

Тарас пообіцяв.  

І ми домовилися не строїти версій, бо то все буде з упередженням.  Але напруга зростала з кожною секундою. Тарас був на грані зриву. Але тримав себе в руках, як завжди. Такий розсудливий, а під цією маскою  прірва в пекло.

Він тільки сказав,  не простить собі поганих думок про матір. Хто б там у чому не був винуватий, але вона його не кидала. 

Щоб згаяти час, поки батько Тараса налаштовувався на важкі зізнання, я відволікала свого партнера по-своєму.

Ми каталися і селфилися на відремонтованій Тарасовими золотими рукам раритетній машинці. Вона була дуже красива, але я все одно не запам’ятала її назву. Бо в голову лізло оте Лорен-Дітріх  із  “Золотого тільця”.

Нас знімали стрітстайлери й просто перехожі на телефон. І Тарас казав, що я тримаюся, як британська королева серед аборигенів в колишній колонії. Майже не даю зрозуміти, хто тут абориген, а хто королева. 

І що моя присутність підняла ціну на авто вдвоє. За цю красуню пропонують гарні гроші. А батько просить поставити її у вітрину фірмового мангазину, бо вона дуже пасує до стилю їх ювелірного дому.

І що на крайняк у нього тепер є  дуже ліквідна рухомість, ціна на яку не падає, а зростає з часом.

Зараз ті дні я згадую як дуже щасливі. І що б там потім не сталося, все одно вважаю, що Тарас заслужив ті хвилини слави. Бо у нього справді золоті руки, і зробити таке з купи мотлоху, схожого на поламану стару швацьку машинку, міг тільки він.

І от ми повернулися з вечірньої обкатки, бо  нащось треба було їздити не дуже далеко й не швидко, і ще щось треба було.

Тарас зачинив гараж, і ми пішли на метро, майстерня  була від нього зовсім недалеко. 

Ми нікуди не спішили,  говорили  про якісь дрібниці,  стара вуличка була досить темною, ще й обсадженою розлогими деревами.  Ми йшли під ними, і до асфальту не досягало світло від нечисленних ліхтарів.

Батьки мої поїхали на дачу. То був компроміс між батьковою тягою до подорожей і материним небажанням покидати  насиджене місце. 

Нас чекало два дні вихідних у пустій квартирі. І можливо   розгадка народження Тараса. І життя явно вдалося у нас.

Ну принаймні до того моменту, як  щось обпекло мою ногу вище коліна, й вона почала німіти, а Тарас схопив мене і притис до себе. Він дивився кудись позад мене, а потім світло ліхтаря в моїх очах потьмяніло й згасло.

От і нащо мене так торсати?

І без того погано й половини тіла не відчуваю. Як у приказці про закоханих, які - дві загублені у світі половинки. Покине зустрінуться.

От я виходить ще не зустріла другу половинку. Це добре. Бо тоді Тарасові нічого не загрожує. Ніякий психолог і ніяка наречена за вказівкою рідні.

- Даро, подивись на мене, ти мене чуєш? - голос Тараса то віддаляється, то наближається, то віддає луною під черепом, то пищить, як комар над вухом. Що зі мною?

- Давайте її сюди. Перенесіть до машини, у мене є аптечка, там має бути нашатир. - приємний жіночий голос з ледь вловимим акцентом. Чому поруч з ним завжди якісь приємні жінки? Це несправедливо. Тарас мій. Знайдіть собі своїх. Чого крутитися коло ньо… ой! Фу, заберіть це негайно від мого носа...

- Нарешті. Як ти, Дарцю?

-Зараз помру, як не забереш оце від носа. Що за гидота?

- То нашатир. Спеціально, щоб  нюхати тим, хто втратив свідомість.

- Я втратила?

- Ага.  Ні з того ні з сього, ти як в цілому?

- Не знаю. Не відчуваю правої сторони тіла. Мене паралізувало? У мене інсульт?