Про рихтування совісті

Розмір підійшов ідеально. А Тарас же нічого не вимірював! Крижина в серці почала танути, адже він робив це для мене, за моє порадою, і вгадав навіть із розміром.

Все ж мистецтво і штамповка - то зовсім різне. Вигляд моя  рука мала тепер такий, що різницю між звичайною ювеліркою й оцим перснм можна було і побачити, й відчути одразу.  

Пальці одразу наче стали тонші й красивіші, а мій рівень стилю стрибнув на порядок вище.

Солідна вага персня і великий камінь не робили з мене вітрину для показу багатства, а наче створили оправу для мене. Я сама відчула себе коштовністю. А це ж не золото й самоцвіти. Камінь - він сказав, що зелений. Сподіваюся, це не був жарт.

Помилувалася, показала йому. Посміхалася безтурботно. І думала, яку прикрасу з цієї серії він подарував Кароліні. Чи ще комусь.

Чого я так знала?

А з внутрішньої сторони персня був напис. Я роздивилася. Crash on you і номер. Далеко не перший. 

Тарас ніби прочитав мої думки.

- Вони всі пронумеровані. Вся колекція. Закоханість - це -  Аварія.  Батько сказав, що вона йому більше подобається, ніж те, що було раніше, а все ж залізяччя - не ювелірка, а біжутерія. Але ідея матеріалу з історією його привабила. Сказав, що я рухаюсь у правильному напрямку.  Що у мене прокидається родова пам'ять, прикинь. І що може хоч на ремонт машини вийде заробити, що у ту аварію потрапила.

А особливо назва йому сподобалася. Тому що вона з подвійним дном. Колекція одночасно і про аварію, бо матеріал звідти, і про кохання на грані залежності.

Я мало не кинулася тікати. Хоч це було б і пізно, й смішно. Але все одно щось у мене всередині натяглося так, що зараз лопне. Або вибухне. Його інтуїція мене викрила раніше, ніж я сама здогадалася. Навіть дивно, що перстень не під номером тринадцять.  Щоб було не просто кохання, а ще й нещасливе.

- Ясно. - сказала я, щоб хоч щось сказати. Бо мені нічого не було ясно. В тому числі й те, що саме я бачила, коли він притискав руку Кароліни до свого боку й вдоволено посміхався.

- Тарасе, ти Кароліну провів, потім нас знайшов. Так? - товсто натякнула на те, що чекаю пояснень.

Він трохи почервонів. Ага!

- Вона пішла. Сказала, не треба проводжати, їй не далеко. Та й що їй буде.

Відповідь невірна, партнере. Та я про це тобі не скажу.

- А мені що буде? Я тут все життя живу. Це ти понаїхав. То тебе можуть побити або пограбувати, бо ти чужий. А мене тут всі знають.

- Ой-ой. Мене не так часто намагаються побити. Дурнів на світі менше, ніж здається, Даро. І чого ти злишся? Я повинен проводжати тебе. Хто взяв дівчину з дому гуляти, той повинен її ж  додому відвести.

- А, он воно як. Етикет. - безбарвним тоном сказала я, щоб не мовчати й не нагнітати напругу. Її й так було  забагато між нами цього вечора.

Ну так - Кароліну він не брав з дому.

Ми йшли мовчки вечірніми вулицями, взаємно незадоволені.

- Угум. Етикет. - нарешті озвався Тарас. - Воно саме так і зветься. А ти на Петрика не заглядайся. У нього дівчина є в Канаді.

- Ага. Він мені казав. - вирішила підтримати світську бесіду. Етикет і погода. Ось про це можна говорити й не посваритися.

- Тоді добре. А то він уміє дівчатам голови дурити. Не ведись.

- Не буду. Мабуть

- І не дражнись. Ти сьогодні поводилася, немов ми чужі. Немов точно брат і сестра.

- Брат і сестра не чужі, Тарасе. Нема людей рідніше.

- Я не так сказав. Ти  ж все одно зрозуміла.

- Замнемо, добре? 

- Не добре. Я взнав дещо. - його очі сяяли від азарту. -  Не повіриш, Даро. Та дівчина, що з ним на фото -  вона рідна сестра батька. То бабуся сказала.  І сказала, що в домі про неї згадувати заборонено.  І вона не може розказати, бо слово дала. Але сестра. Двійнята вони були.

- Ага. Ясно. Дивовижна схожість. Тепер зосталося найпростіше - дізнатись, хто йому ота чорнява.

- Бабуся про неї говорити не схотіла, розсердилася. Сказала, що зламала батькові життя. Тому й думаю, що вона і є матір’ю. Моєю.

- Ага. Оті молодець, що поговорив з бабусею. Давно пора було. Ти так багато взнав.- я говорила, наче з чужою малознайомою людиною. А партнер нічого не помічав, спішив поділитися, наче нічого не сталося. Йшов би своїй Кароліні розказувати. 

- Сам не очікував. Вона мені зраділа. Діда не було. А ми довго по  скайпу тринділи. Я більше про те, як жив у сиротинці.  Вона просто сказала, що тут гарно і люди привітні. І спокійно. А у них з чоловіком здоров’я не те. Так і не призналася, що там сталося у них. Через що був скандал і чому поїхали з власного дому. Я тільки зрозумів, що вони посварилися через оту дівчину. Тобто тітку, а не через чорняву. І що про неї не треба розпитувати, бо то болюча тема.  Сестра померла, серце було слабке. А вони з батьком були дуже прив’язані одне до одного. Уявляєш - так давно померла, але говорити не можна про це й досі.

Я покрутила головою, щоб витрусити відчуття якоїсь неправильності й апатію.

- Посваритися з сином через смерть власної дитини і його сестри? У  тебе родичі  трохи занадто  дивні, пробач. 

- Вона не хотіла лікуватися чи щось таке. Операція була потрібна. Батько не наполягав. Його б вона послухалася, а він не дотиснув. А коли померла, то батьки не змогли жити з ним  разом. Звинуватили його в її смерті, чи якось так. Бабуся не хотіла говорити. Тільки хитала головою і сльози витирала.

- Ясно. Мадридський двір. Не хотіла лікуватися, чи не від залежності якоїсь? - припустила я. - Та яка вже  різниця. Вони такі гарні на тій фотці , так задоволено сміються.  І вона красива. Нарики й п'яниці такі не бувають.

- Не знаю. І питати не можна. - стенув плечима Тарас.

- Воно  все цікаво. Тільки нам треба взнавати про ту чорняву. Про неї говорити не заборонено?

- Бабуся сказала, що не знає подробиць. І згорнула розмову.  Судячи з того, що її фото  було сховане, а не лежало з усіма, то з батьком теж  особливо не поговориш.