Мене окільцювали?

Спокуса була великою. Моя образа і бажання заповнити пустку в серці,  яка утворилася від того, що мій партнер виявився не моїм, штовхали відповісти Петрикові взаємністю або хоча б вдячністю.  

Можу ж я дозволити собі легкий флірт з приємним хлопцем. Він артистична натура, з ним все має бути легко  і без драм. Бо знаю я себе. Зараз як накручу на образу ще й помсту, то потім самій буде за себе соромно.

А Тарас і не помітить моїх потуг помститися. Він хлопець простий. Може й не підозрює, що розбив мені серце. І явно не хотів нічого розбивати. 

Зараз головне не побачити в Петрикові заміну. Він такий легкий і милий, а я так хочу забути роль зубної щітки. Хоча зіграна ця роль бездоганно. Був усього один глядач. А стільки браво і біс  я не скоро одержу і від повного залу.

Я щось  гальмую й  туплю.  Флірт може перейти в щось інше. У мене так бувало. Насправді мені не можна закохуватись всерйоз.  У мене це проходить важко, некрасиво і завжди довго.

Може якось перестати кохати того Тараса, поки ще не зовсім пізно? Йму до мене нема ніякого діла. А у мене серце болить і голова паморочиться. Нащо воно мені?

Є ж якісь техніки.  Ну мають бути принаймні. Та неможливо ж, щоб людство за стільки віків нічого не винайшло проти непотрібної закоханості.

От, наприклад, дієвий засіб -  гарний хлопець нахилився до мене й готовий втішити. Терпляче чекає. Не підганяє.  А я не хочу.

Знаю, що і мене він не втішить, і сам може сильно засмутитися - коли дізнається,  що був лише тимчасовою заміною і ліками. Це ж образливо. Не треба з ним так, він хороший. 

А відмовити не образливо? 

Не треба мені поцілунків. Для мене це не як чистити зуби. Мені б зараз дістати з клатча Хоню й щось пограти таке. не дуже швидке.

Ага, “Ах, мій милий Августин” або ще якусь таку дурню сентиментальну.

- Петрик, ти любиш губну гармошку?

Хлопець розплющує очі й відстороняється. Явно про таке перед поцілунком його ніхто не питав. Невдобно вийшло.

- Тобто? -  він явно не розуміє про що я. Але йому вже цікаво. Ну виходить не так вже й образився.

- Ну не грати, а слухати? У мене теж трохи таланта є. Не так, як у тебе, а зовсім  трохи, але є. От ти яку мелодію чуєш в голові, коли тобі гарно, спокійно або весело? А може - коли сумно. Ну перше, що згадуєш.

- Єстедей я згадую. Воно у мене на рингтоні було. Коли батьки залишали одного, то дзвонили вони й друзі. Щоб я не сумував і ходив у шапці.- Петрик  ніяково посміхається. - То у мене як маяк, чи що.

- А, прекрасно. Хочеш, зіграю?  Похвалитися хочу. Віддячити за урок. 

- Мабуть, хочу, але ти можеш не питати. У нас в Канаді за відмову жінці виписують штраф. Не хочеш поцілувати? Так що роби зі мною, що хочеш, дівчино з крижаним  серцем. Мені білий ведмідь на вухо наступив. Але я витерплю  твою гру, бо ти  мене причарувала.

Він наче  й жартував, але великі сірі очі були сумні.

Я намагалася не дивитися в ті очі, наче була в чомусь винувата. Нарешті дістала Хоню і влаштувала динамічну медитацію  з допомогою музики й ходіння навколо Петрика. Він спочатку ввічливо сидів і думав про щось своє,  а потім заслухався.

Хоня старалася, втішала мене, як тільки вона вміє - звучала чисто навіть у складних місцях. А я думала, що ж мені тепер робити. 

І уже майже придумала.

- От ви де. Я тільки по музиці й знайшов. Заховалися, хитрі які. 

До нас підійшов Тарас. Один чомусь. 

Але я вже знала, що насправді він не один, навіть коли біля нього нема ні Кароліни, ні якоїсь іншої білявки. І була насторожі, щоб далі не закохуватись. 

Досить з мене й отого приниження, коли стоїш і ревнуєш того, хто тебе за дівчину не сприймає. Ми партнери. Друзі. І то несправжні, а по нещастю. Нас отой перстень зв’язав. Тепер ми його спекалися, слава Петрикові. І дружити нам більше нема нащо. От тільки віддячити мушу. Мотивувати на навчання й трошки примирити з батьком. І ще може щось зробити, щоб він більше  думав про мистецтво. Може, щоб не кидав робити оті свої покручені штуки.

Тарас підійшов ближче, присів поруч з Петриком. І тепер я ніби давала перед ними концерт. Але  музичний настрій у мене пропав. Тому я дограла, скільки могла, з усіма імпровізаціями, що мені спали на думку, і закінчила. Петрик навіть поаплодував.

Я вклонилася. Артисти ж повинні любити аплодисменти? І грати, навіть коли у них розбите серце, навіть коли вони власноруч його розбили собі. Без сторонньої допомоги. 

І знаєте - особливо в цьому випадку треба грати бездоганно.

- Я б попросив на біс. Але тобі уже треба додому. Час не дитячий. - інтимним голосом сказав Тарас. Злість скрутила живіт. Мені знову стало млосно.

Він ще буде мені вказувати. Знайшовся командир.

Хочу і злюся. Мені все одно, що він не винуватий. Сама придумала, сама тепер драму роблю. Я артистка, я так бачу, ясно?

- Так, мені й справді пора. - вирішила не сперечатись з очевидним. - Хлопці, ви мені так допомогли, я навіть не можу висловити, як.  Якби я могла віддячити. Якщо можу, зможу…

- Ловлю на слові. - засміявся  Петрик. Як тільки що - зразу нагадую. Пін піднявся й обійняв мене під пильним поглядом Тараса. Темні очі партнера були злісно примружені.

- І я нагадаю. - посміхнувся Тарас, але це було більше схоже на вишкірені зуби хижака, що зараз кинеться. Але не кинувся. І не ставив дурних питань.

Мені стало легше. Не те щоб зовсім легко, але набагато легше.  Вони поводилися по-дружньому. Вони шуткували над нашою пригодою. І над моїм страхом. І над своєю участю в моїй пригоді, що нарешті завершилася повною поразкою підступної Поліни.

Так можна жити. Головне, щоб ніхто з них не здогадався про мої почуття. 

Мені не можна закохуватись. І не через те, що погано буде мені. Як раз це я переживу. Воно легше з кожним разом.

Погано буде тому, кого я кохаю. Бо  не тільки  завжди хочу зробити власністю того, кого кохаю, а й можу це зробити. І їм спочатку подобається те, що вони вважають ревнощами, тішить самолюбство. А потім душить і лякає