От в кого треба закохуватись

Мій партнер Тарас та його друг Кароліна - вони були такі мімішні. Така зразкова парочка.

Це було… мило?

Ні. Це було принизливо, образливо й навіть заздрісно до потемніння в очах.

Оце вперше таке зі мною. І пред'явити йому нічого. Тільки собі.

Ні, я знаю, що таке дружній секс. Без зобов’язань, без майбутнього. Це нормально - коли треба зігріти душу й тіло в погані часи, коли більше нікому.

Я тільки не знаю, як можна чистити зуби чужими щітками. Так можна й герпес підчепити. А він не лікується.

Мне починає трусити від огиди. І чомусь від ревнощів. 

В очах зеленіє. Але я ж стою поруч Петрика.  Або він біля мене, симпатюля така.

Не беру його під руку, нащо перегравати? Просто нахиляюсь трохи ближче, ніж дозволяє у звичайному житті моя зона комфорту.

Перевірено - саме така відстань показує мовою тіла, що ми не просто добрі знайомі. Але досить гарно виховані, щоб не тицяти нашими взаєминами у ніс оточуючим, як це робить Тарас. 

Сподіваюся він  бачить, що мені все одно, що він притискає руку друга Кароліни до себе.

Петрик ні про що не питає. Талантище. Він одразу імпровізує. Удає, що мені щось каже на вухо, щось може й смішне, а може й не дуже пристойне, але ввічливе. Посміхається.

 Я  нібито уважно слухаю і киваю, починаю неквапно йти до дверей, але пришвидшую кроки, коли  проходжу повз ту милу парочку. І дивлюся виключно на Петрика, а він - на мене.

Бо наша роль свідків на цьому закінчена. І  ніщо й ніхто мене тут не втримає.

Правда й втримувати не пробує. Так і запишемо.

Петрик іде поруч, вправно лавірує між студентами, що витягують шиї - дивляться, як мажор з мажорів красиво робить пропозицію доньці простого лікаря. Нехай лікар і заввіділу великої клініки, все одно вона зараз Попелюшка, а Гад - принц.

Ніби казка ожила. Всім хотілося краще роздивитися красівоє.

І вираз блискучих очей Кароліни, все її простувате й миле личко, вся її дівоча душа були віддзеркаленням цієї події. Коли вона плескала вільною рукою по руці, що її притискав ліктем до свого боку Тарас, було очевидно, що вона  рада таке бачити і уже приміряє ситуацію на себе, і їй приємно, що казка оживає. А може - що одна білявка уже на Тараса не претендує.

І скоріш за все друг Кароліна уже повним ходом подумки будує плани, а може й вибирає вінчальне колечко і весільну сукню.  І до речі то реалістичні плани. 

Вони з дитинства разом. Тарас опікується нею, багато вклав у те, щоб вона кинула нюхати клей і взялася за себе. Коли в когось багато вкладеш, шкода уже його  втрачати. То ніби капітал, тільки з емоцій, причому дуже гарних.

Мені треба вимитись. Терміново. Змити з себе ту подію на горищі. Бо уже нудить і голова, як не моя.

Я не можу користуватися чужою зубною щіткою…

І знала ж, що то все несерйозно.  Що у нас більше ділові, ніж навіть дружні стосунки. Що я не білявка - теж знала.  

От тільки…  Тоді мені не було противно. Навпаки.

Ну досить уже, досить. Все, проїхали.

- Не спіши, дівчинко. - голос Петрика охолоджує розпечений мозок. - Ми ж не тікаємо нізвідки й на літак не спізнюємося, Даро. Ми гуляємо, дихаємо свіжим повітрям.

- Ага,  вибач.  Наче тікаю з місця злочину. Ну відчуття таке.

Петрик плескає мене по плечі. Він наче розуміє без слів все. І раніше, ніж я сама розумію, що зі мною, і що хочу сказати.

А я не брешу ні словом. Справді тікаю, як злодюжка, бо злодюжка і є.

Я ж тільки що  підглядала за Тарасом. Нишпорила. Ревнувала. 

І боюся тепер, що він помітив. Або Кароліна. Особливо Кароліна. Тарас просто посміхнеться і подумає, що дівчата такі дівчата. Й одразу забуде.

А Кароліна зловтішатиметься. Вона злостива,  хоч і строїть з себе святу простоту. А може й ні. Вона й не знає, що було там, на купі старого пожовтілого й крихкого паперу. Вона ж до Поліни його ревнує, а до мене так, просто за звичкою. Бо я жіночої статі.

А може й знає вона все - обсипає мене морозом здогадка. Кажуть, досвідчені жінки завжди знають, коли їх чоловік був з іншою.

Я не досвідчена. Я ж не знала, навіть не подумала. По справедливості - то маленька білявка повинна на мене сердитись. І на Тараса. 

А я не маю права. Вони всі у нього були раніше, ніж я. То ж я комусь перейшла дорогу.

Ну не перейшла.  Бо це для нього виявилося просто для здоров'я і щоб зняти стрес. Але ж його дівчата можуть так подумати...

Ой! Я кусаю губу до крові. Це ж треба так втратити контроль.

- А ну, істеричко нещасна, швидко відіграй  образ недосвідченої правопорушниці.  - подумки наказую своєму неслухняному тілу.

- Чуєш, Петрику, майже благально кажу я. - Поговори зі мною. Мені майже моторошно. Я дивилась уважно. І все одно не помітила, як той перстень опинився у неї в кишені, ще й защепнутій на блискавку.

Петрик самовдоволено і зверхньо посміхається. Йому явно полестило моє  питання.

- Навіть якщо розкажу, воно тобі не поможе. То практика. Роками треба вчитися, якщо не маєш хисту. Та і якщо маєш, вчитися треба.

Он воно як.  Він профі, виходить. Дуже різносторонні знайомі у мого партнера. Чи уже не мого? Серце знову стискається й болить. Але зараз я уже захопилася ідеєю. І мені набагато легше. 

- Я просто хочу побачити й запам’ятати. - пояснюю терпляче. -  Мало кого ще  доведеться грати. Коли граєш когось, хоч би й крадія, треба, щоб глядач був впевнений, що не задурно віддав гроші за квиток, що тут не аматорський гурток, а мистецтво.

- А воно і є мистецтво. - впевнено каже Петрик. Мені навіть трохи жаль, бо це мій єдиний талант. Я в цьому дуже обдарований. Може  навіть геній. А нікому не похвалишся, і в житті тільки шкодить. Я люблю хвалитися. Отакий я задавака, Дарино.

І він показав мені  на розкритій долоні мою сережку. Але ж вони у мене на англійській застібці. Я їх сама  із зусиллям розстібаю. Як він...І  коли встиг?