Друг Петрик, громадянин Канади

- От бачиш. Ти теж не віриш   у батькові казки й звинувачення. - нарешті сказав Тарас. - І чому тоді не хочеш, щоб я з нього витрусив правдиве зізнання?

- Тому що ти не витрусиш нічого такого, чого він не захоче розказати. Ти ще не знаєш навіть, про що питати.

Він невдоволено сопів мені в  плече, але заперечувати очевидного не схотів.

- Ми й так багато взнали сьогодні. - переконувала його. - Давай мені ці фотки, а ти зніми на телефон. Я заховаю оригінали. Бо це може докази чогось. А ти запароль знімки, мало хто захоче поколупатися без дозволу в галереї. У мене відчуття, що навколо стискається коло. І ми в його центрі.

- Знову ти в образі, мавпику. Не переймайся. Він не лазить в телефоні. - трохи образився за батька партнер. - Але запаролю на всяк випадок. Він не один в домі. І це не все що я сьогодні взнав. Ти…

- Ой, не починай. - перебила я. - Ти позачергово почистив зуби, я в курсі.

- Ти образилася?

- Ні.  Я не образилася. То був вищий пілотаж, щоб ти знав. 

- А... Ага, тепер ясно, Дарцю. Я не почистив зуби.

- Серйозно? Я не помітила, а ти все одно  свиня.

- А ти - смішна мавпа. Це було зовсім не як чистити зуби.

- Ну я знаю, що тобі сподобалося. Чоловіки з не вміють імітувати оргазм.

- А ти вмієш? - ревниво запитав цей дурник.

- Якщо я знаю, як щось робити, то зможу повторити все. Але тут не треба було грати.

Мені натиснули на кінчик носа. Значить Тарас знову в гарному настрої.

- Фух. Налякала. - засміявся він зовсім не перелякано. - Тоді у нас все добре?

- Ну як не враховувати, що ми тільки но відкопали якусь тухлу вашу сімейну таємницю. Й забути, що якісь серйозні лихі люди шукають твою матір і думають, що перстень у мене. А так у нас все дуже добре. Краще за всіх, Тарасику.

Він обхопив мене руками, я вся помістилася у нього на колінах.

- Не бійся. От тобі як раз нічого не загрожує. Ну скоро не загрожуватиме насправді. Як підкинути Поліні перстень, я уже знаю. Є виконавець, є спосіб і є місце. Так що все пучком. Вона мене тими смс-ками запрошувала на вечірку.

Отут я по-справжньому злякалася.

- Не ходи. А то буде тобі те ж, що й мені!

- Не буде, Дарино. То в общазі, там купа народу й культурна програма. Там у них постановка якась.  Режисер і автор  п'єси запрошують всіх, до кого можуть дотягтися. Їм треба, щоб аншлаг  був. А потім буде  афтепаті для своїх. Там все і зробимо.

- Ого, а вона теж в акторки мітить? - тепер ревниво питала уже я. Ця Поліна без жодних кастингів грає в п'єсі? От проноза білобриса!

- Ні. - заспокоїв мене Тарас. - Поліна там по костюмах і  грим накладає. Я не в темі. Вона, здається, і в акторки хотіла б. Та мабуть, не беруть. Хоча там Гад. Міг би й посприяти подрузі. Забий, Дарцю. Головне, що буде купа свідків і Гад. І на цьому історія з перснем закінчиться. - запевнив мене Тарас. І дуже помилився до речі.

- Ага, ясно. - збрехала я, бо ясно мені нічого не було. - І що?

- Я візьму з собою одного  кента. Він дещо вміє. Підкинемо їй у кишеню. І гру зробимо на бажання. Я, коли черга дійде, забажаю, щоб вона вивернула кишені. Вона виверне, все з кишень і випаде, всі побачать, що перстень у неї.

- Що у нього в кишеньках . - сказала я голосом Горлума.  Тарас аж підскочив.

- Що, схоже?

- Не те слово, Даринко.

- Жаль, мене там не буде. - лицемірно сказала я, радіючи, що хоч раз в житті за мене хтось щось зробить.

- Будеш.  - сказав цей обломщик. -  Якось треба, щоб ми там були обоє, і далеко від неї. Щоб Поліна потім не казала, ніби це ми їй підкинули. І свідків якнайбільше треба, не дуже п'яних. А я зможу подивитися на перстень і при всіх  сказати, що цяцьку ремонтували або камінь виймали. Щоб ясно було всім, хто слухатиме  - камінь могли підмінити, і щоб це теж всі  чули. Вони мене підколюють, що я ювеліркою займаюся замість тринькати батькові гроші. Тож всі в курсі, що я в такому  шарю.

- Ну й дурні вони всі.  розсердилася я. - І ти теж до речі. Не розумієш - Той перстень  може й твоїм  диплом бути. По коштовностях. Ти міг би експертом стати. Може й підробляв би, якби в автомайстерні не весь час сидів по вуха в мастилі.

- Ха, снобка ти нещасна. - засміявся Тарас. - Снобиха калібрована. Ти б бачила, що я уже зробив. Мені ще трохи, і я покажу тобі свою лялечку.

- Ти її уже якось назвав? - ввічливо спитала я, бо чоловіки до такого дуже серйозно ставляться. 

- Зразу назвав, як тільки побачив. Вся іржава, на себе не схожа, і все одно красива. Тільки тобі не скажу, як її звати. То особисте.

- Ага,  я розумію, ти не думай. Я й не питаю навіть. І я  ще ніколи не їздила на ретромашинах. Це натяк. Товстий натяк, що мене треба покатати, дійшло?

- Та я сам більше хочу похвалитися, ніж ти покататися. - зізнався цей задавака. - Ви пасуєте одна до одної.

- Кул. - зраділа я.- Скажеш, якого вона періоду, я вдягнуся. Тобі щось підберемо. Луків наробимо. Я для портфоліо візьму.

- От ти оптимістка. Думаєш, це завтра буде? Там ще не все готово.

- Не бійся, не зурочу. - я тричі плюнула через плече і постукала  себе  по лобі, бо поруч не було нефарбованого дерева.

Тарас посміхався. Він явно уже не так сильно переймався нашою дивною знахідкою й тим, що сім'я його дурить і грає втемну з його народженням.

- Ти така мила, як кроленя. - сказав він, наче виказав таємницю.

- Ти уже це казав.

- Я ще сто разів скажу. І ти дуже розумна - казала, не можна перебивати враження. Я запам'ятав. 

- Ну казала, і що?

- А у мене тепер перемішалося все. Фото матері й ти. І мені соромно, що я не так сильно  вражений фотографією, як тобою. І на мене більше подіяло, що у батька є сестра близнючка, ніж оте фото, де він з матір'ю. Скоріш за все матір'ю, педантично уточнив цей майбутній правник.

- Не буває сестер близнючок у братів, Тарасе. 

- Жінок дальтоніків теж не буває. А ти є.