Альбом і сховане фото

Я придивилася до тих, хто був зображений на лискучому прямокутнику з білою смугою внизу. На білому був написаний рік, що збігався з роком народження Тараса. 

Ох, ці кучері, що не знали шампунів з силіконом, ці джинси без лайкри!

- А твій батько  одягався дай боже, як на ті часи. - вражено сказала я. - Він у тебе  був модний пацик і замолоду, не тільки зараз. І на зірку якусь схожий був. Може й на Кобейна.

Тарас скосив очі на фото і злостиво скривився. 

- Точно. Я й у свої  погані часи не був таким суходрочкою. - не втратив нагоди підкреслити свої чудові кондиції мій, гм, партнер.

- Так у тебе кістка ширше в три рази. - і я приклала свою долоню до його лапи. Ну розумієте  - просто щоб порівняти. А він одразу схопив мою руку і не відпустив, притиснувши до кубиків на пресі.

 - Твоя рідня - всі астеніки. - сказала я, удаючи, що не помітила, де зараз  моя рука. -  Такі собі дюймовочки жінки й  балетні красені хлопчики. Ну один хлопчик точно. Батько твій.

Тарас усім виглядом показав, що красень тут зовсім не його  батько. 

- Диви, як на стилі зроблено. - не вгавала я. -  Як вони вміли раніше. То ж поляроїдом і не в студії. 

- Яким ще… - Тарас теж перевернувся на живіт і уважніше придивився до знімка.

- Ну раніше така іграшка була - поляроїд, типу фотоапарату, але не зовсім. Може й зараз є.  Мені дід показував. Там одразу готове фото робилося. Моментальне. Смартів тоді ще не винайшли, щоб зберігати ображення, та й  вірту не було ще, мабуть. І плівку в ті роки треба було проявляти й десь друкувати потім з неї  знімки на папері.  А якщо в тебе був той поляроїд, то просто  націлюєш, тиснеш на щось.  І от тобі готовий селфак  одразу, без проявлювання й друку.

- А. Он як. А ти звідки знаєш що це  не просте фото?

-Так форма особлива.  Маленьке зображення сталого формату й ота біла смуга внизу.

Тарас раптом схопив мене і за другу руку.

- До речі про смуги. - переконливо й твердо проговорив він. - Ти не думай, я від дитини не відмовлюся, я не…

- Я нічого не думаю. - поспішила його заспокоїти. - Моя сім’я тобі ще премію видасть, якщо зробиш мені дитинку. А то мені такий режим лікування виписали на рік, що простіше з  дитбудинку взяти малятко.  А на гроші, що те лікування коштує, те малятко можна водити на розвивалки й до усяких психологів ще багато років.

- Кгм?  - Тарас явно ступив на незвідану територію. - Несподівано. А нащо психологи?

- Ну кажуть, дитині корисно. Для адаптації. Нова обстановка, поруч нові незнайомі люди, інші, ніж в сиротинці, правила, все таке.

Він кивнув згідливо. Явно про інші правила все відчув на власній шкірі.

- Ти, бачу, уже щось взнавала. Не хочеш лікуватися. - явний осуд в його голосі мене образив.

- Та ну тебе. Я ж кажу, що  актрисі воно не дуже треба.  Як раз пік форми, здоров’я багато, пропозиції, а ти з пузом і потім хвилюєшся не за те, як кастинг пройти, а чи там дитині є кому соплі витерти. А всиновити можна пізніше. Ну й народити. Коли вже можеш вибирати й кажеш, що менше, ніж за мільйон, з дивану не встанеш. Я у Лондоні яйцеклітини здам у кріобанк.  А коли треба буде - запліднимо з партнером або так виберу батька за каталогом. Сам казав - медицина розвивається. Тепер і у п’ятдесят можна мати  бейбика. 

Він присвиснув, знову покрутив пальцем біля скроні.

- Ти ненормальна. Якщо в тебе не вийде пробитися в першу сотню, ти ж з котушок злетиш. Хіба можна в таку непевну справу життя вкладати?

- Можна. Я ж не дуже емоційна, ти забув? “Кушатьподано” все життя не гратиму, піду у психологи. Чи ще кудись. Зараз нормально кожні десять років міняти фах. То може одиниці залишилися такі, як твоя сім’я. Уже нема такого, щоб з покоління в покоління робити одне й те саме. Та й у вас воно зберігається, мабуть, тому, що прибуток стабільний і талановиті ви всі... А ти може взагалі перервеш фамільну справу.

- Маю надію, що перерву, мавпику. - легковажно згодився Тарас. 

Він задоволено  засміявся, зарився носом у моє пропилене волосся, притяг мене до себе і ми знову забули про всі на світі тривоги, печалі, персні й загадкові фотознімки.

Ми були безтурботні й щасливі -  до дзвону у вухах і оніміння. 

А секс без заборон і резинок - це щось зовсім особливе, як сказав Тарас. І нагадав, що він не такий досвідчений, як мені здається. А просто красунчик і містер довершеність.

- Нічого мені не здається. Ти талановитий, чудово імпровізуєш і у тебе ентузіазму повні штани. І хто завгодно сказав би, що ти досвідчений. Але як не хочеш, то я не казатиму.

- Не хочу. І знаєш, я серйозно…

Я знала. І це трохи лякало. Бо насправді нам не можна закохуватись і прив'язуватись. Наші долі зовсім різні. Хоч може вже й пізно лякатися.

- Добре, що ти серйозно. - сказала я вперто, щоб змінити тему. - Але давай нарешті тут  приберемо. Бо альбом нас сам знайшов, коли ми полінувалися шукати далі. А назад на полиці оцей мотлох сам не застрибне.

- Давай краще я, мавпику. Ти не вмієш. -  сказав партнер через кілька хвилин, побачивши, як я косо-криво  складаю в стоси  теки й папери.  -  А ти роздивляйся альбом, може там щось цікаве є крім батька і його тьолки. На тебе трохи схожа, до речі. 

Я сіла на підлогу, ближче до мансардного вікна і стала дивитись. Фотознімків його батька з тою дівчиною було багато. І фоток бабусі з дідусем - я впізнала кілька суконь і пораділа, що виграла парі, хоч ми й не розбивали руки. Але та сукня, що я вибрала,  належала таємничій незнайомці, русявій дівчині Леоніда Борисовича. А рік був саме народження його сина.

Він і вправду не дуже розбірливий у зв’язках. Тут з однією обіймається, а там уже хтось вагітний, мабуть. Ще  й потім такі гадості про маму Тараса казав. Фу.

Коли все було красиво складене, Тарас приєднався до перегляду. Я показала йому язика - тому що це  я  вгадала все про ту сукню, а не він. Цей мачо  удав, що збирається мені його відкусити, щоб не дражнилася. Я відсахнулася, альбом випав з рук і обкладинка відлетіла.