Тарас рятує мою репутацію, добре, хоч дні безпечні. А я знаходжу важливе фото.

Мені було жаль його чорної блискучої гриви. Хоч це було і красиво, і стильно - оті світлі пасма, ніби його чорні кучері вигоріли на сонці. Але я сумувала за його справжнім образом коника з казки.

Зате атмосфера в домі у них помітно потеплішала, коли Тарас злився  в масті з родичами, як я і передбачувала. Вони ніби впізнали наново один одного - батько й син.

А Тарас мене він втішав, що грива ж відросте колись. І нагадував, що я сама це придумала, а тепер кручу носом.

Він знову привів мене до себе і його батько явно зрадів мені.

Це було одночасно приємно і соромно. Адже ми шукали докази того, що Леонід казав синові неправду про його матір. І він явно не радів би так, якби здогадався. що ми насправді робимо в його домі.

Щоб ніхто не здогадався, ми  майже непомітно обіймалися й цілувалися.   Не тому, що важко було стриматись,  і феромони нас  просто приклеювали одне до одного. Хоча це теж важлива причина. А для того, так, щоб хтось міг побачити донести до батька, що ми не бачимо нічого навколо і нічим не цікавимося.

А ми підіймалися сходами все вище до нашої мети - місця, де схований усякий старий непотріб, якому внизу не місце, а викинути шкода.

Ми саме перебирали дальні полиці на горищі. 

Хотілося б сказати - рилися в пилюці й павутинні. Але прислуга в цьому домі задурно гроші не отримувала. Пилюки не було І все регулярно провітрювалося. От і зараз вікно було відчинене.

- Знаєш, я б тут із задоволенням поселилася. - сказала я, визирнувши з вікна. - Назвала б це мансардою або студією. Тут гарна атмосфера. Еклектика і затишок в одному флаконі.

Ми уже знайшли одяг з 90-х, і я під секретом повідала Тарасові, що як той шмот  знати, кому запропонувати, то можуть заплатити гарні гроші. Бо він в ідеальному стані й це калібрований вінтаж. Тут і бренди, й індпошив. Видно, що сім’я в ті роки не останній шматок хліба доїдала. І ще видно, що в цій сім’ї дуже дбайлива господарка. Була. Зараз вона живе в Новій Зеландії. Але справу так поставила, що й досі любо-дорого.

- Тобі треба таку дружину, Тарасику, як твоя бабуся. Я б тоді до вас попросилася жити -   отут на горищі. І ходила б до вас обідати у вихідні, сильно не набридала б, не бійся.

- Подивлюся на твою поведінку, мавпочко. Щось ти гальмуєш. Ми ж не одяг шукаємо, а фотки.

- Ну ти сказав. Я ж дівчинка, а тут красівоє. До речі за одяг будеш должний десять відсотків. І це по-божеськи.  Якщо на нього ніхто з рідні  не претендує, то твоя мрія про майстерню стане трохи ближче до реальності. Я б собі оцю сукню прикупила, дуже вже вона подобається. І розмір мій явно. Справжній гламур, тепер нічого й близько до такого рівня не  підіймається.

- Ха, та бери уже ту ганчірку й не нуди. - милостиво розпорядився цей багатий спадкоємець. -  То тобі відсоток, хочеш?

- Ще і як!  Ти не думай, я не грабіжниця. То не бренд, індпошив. Твоя бабця була дуже модна.

- Ти знову смішна.

- Що?

- То хтось з батькових родичок. Якби ми знайшли бабусине,то його зразу в музей. Хоч,ти права. Батькові зараз 50 десь. Тож він роках у сімдесятих минулого століття народився.  Одяг, ти кажеш, з дев’яностих. Ну виходить та, що його носила, мала бути дуже смілива й молода. Або дуже смілива й стара. 

- Ти ейджист нещасний. Сорок - то хіба старість? Думаю, то новозеландська бабуся. Ну мені подобається так думати. Що то її сукні, і що то вона тут усім заправляла. Ганяла вас, як Сидорових кіз. Ти ж такий акуратист, мабуть, в  неї.

- Я такий акуратист, бо могли  залишити без сніданку або вечері, як погано заправив ліжко або криво застібнув ґудзики.

- А. Пробач. Ти так пасуєш до цього дому, що я постійно забуваю, де ти виріс. До речі ти, мабуть, правий. Це бабусине скоріш за все. Бо звідки у молоді гроші на таке.

- Не важливо. Бери свою ганчірочку й переміщуйся до мене. Я знайшов бамаги. І тут-таки  є пилюка. - відізвався Тарас десь з-за дальнього стелажа.

- Алілуя. Ато я уже собі заробила комплекс меншовартості. Величезний дім ідеально прибраний, а я у себе в оній кімнаті не можу лад навести.

- Так то ж спеціально навчені, дурненька ти мавпочка. Тут ніхто, крім мене, не наводить лад у кімнаті. Ото може новозеландська бабуся колись. Але це не точно.

- Ой, а давай, як розбагатіємо - їх навідаємо.  

- Тільки як розбагатіємо. Бо то дороге задоволення.

- Ага, я в ку…

Тут рівний стос тек і окремих листів хитнувся і посипався на нас.

Боляче до речі.

- Ти,Тарасе, наче слон. От як тепер це все скласти рівнесенько?

- Складемо, Дарино. Не хвилюйся.

- А що це ви тут робите? - пролунав над нами голос Тарасового батька. 

Мені зробилося так соромно, наче я б залізла в чужу білизну, і мене при цьому застукали.

- Батьку, а ти як думаєш, чим може займатися молода пара, що втекла від натовпу родичів аж на горище, а вони й там її знайшли? - винахідливо врятував Тарас мою репутацію.

- А. Кгм, прошу вибачення. Мені Ганна сказала, що ви на горищі роздивляєтеся старі сукні.

- Роздивилися уже, батьку. - з притиском мовив мій партнер. - . А тепер Дара приміряє одну. А я саме зараз зацінюю. Тебе вона не просила зацінити, завваж! І гачки ззаду застебнути не просить. Але якщо ти думаєш, що бабуся буде проти, ми не будемо.

- Хазяйка цього одягу не буде проти. -  голос Леоніда Борисовича був хриплий і сумний. - Я це тобі гарантую. І робіть з ними все, що забажаєте.  Перепрошую, що  перервав. Діло молоде. Я ніяк не звикну, що ти вже зовсім дорослий. Я уже йду.  Не підглядатиму, не подумайте чого зайвого, Дарино. 

- Я не думаю, - мій голос не дуже переконливо  хрипів, щоб точно зійти за покаяння й засоромлення. Але сподіваюсь, хоч сміху  він не розчув.

Коли кроки затихли, ми засміялися на повний голос і кілька хвилин не могли перестати.

- Повірити не можу. - Сказав Тарас, витираючи сльози й розмазуючи пил по щоках. Від цього і від короткої стрижки він став схожий на молодого безпритульного хлопчика з кіно про початок минулого століття.  Його схожість з батьком проступила дуже різко.Тепер тільки лінзи під колір очей Дітровського - старшого, і ніякі генетичні тести не знадобляться.