Я небезпечна, а у нього сильні феромони

Я здригнулася від несподіванки і мало не скрикнула. Але все ж стрималася. Що б він про мене подумав - що я якась неврівноважена манірна ципа типу його Поліни?

- Ти дуже небезпечна, Даро. Дуже. Як ти можеш знати, про що я думаю? - промуркотів цей поганець.

Його рука поповзла по нозі вище, метелики в моєму животі так розмахалися крильцями, що по мені пронісся справжній тайфун.

Я так перелякалася сили своїх почуттів, що замість скинути цю лапу, вдарила по ній. 

Він докірливо глянув на мене і забрав руку.

- З тобою важко, Даррро. - його муркотіння нагадувало вдоволеного кота, що добрася до сметани.

- То тобі важко? - мстиво перепитала я, схрещуючи руки на грудях, щоб не занурити пальці в його волосся і показавши ноги у найвигіднішому ракурсі. -  Так тобі й треба! Перестань зображувати пікапера з глухого села і прийди до тями.  Ти женеш думки про матір і вважаєш, що вона погана, бо тебе кинула. І що раз є перстень, то справа в ювелірах.

Дихання моє  потроху вирівнювалося. Метелики склали крильця докупи й прислухались. Тарас теж схрестив руки, показуючи, що  зараз іде ділова розмова. А за коліно він вхопився просто так, в задумливості про справи.

- Ну нехай, а ти що про це думаєш? - спитав він. Наче забув, що думає тут він. А я - помічник.

- А як завжди. - я навіть образилася, що він так легко припинив спробу мене звабити. - Уявила себе на місці тих,  у кого перстень.  Ювеліра вони б знайшли одразу. Твій батько ні від кого не ховається.  І це не ті люди, хто приймав пологи у твоєї матері. Вони скоріш за все і так могли все вияснити про тебе. Або й знати з самого початку.  

Тарас кивнув. Явно і сам про це думав. Я зраділа, що він так серйозно слухає мої аргументи. Але й образилася, що він більше не приділяє уваги моїм колінкам. І натягла на них светра.

Тарас удав, що не дуже й хотілося їх розивлятись, а кашлянув він тільки для того, щоб я продовжувала говорити.

І я перейшла до здогадок.

- Тебе ж не вчора почали шукати, тож ті, хто був присутній при пологах, уже щось відчули. Якщо навіть  їх прямо не питали й не купили у них ті бамаги. Таємниця всиновлення, вона ж цього стосується, чи не так?

- І цього теж. - підтвердив Тарас. -  Але лікарі, здається, не мають до неї відношення. Дитина отримує нову метрику, стара анулюється чи щось таке. 

- Щось таке - передражнила його. 

- Ну там суд, перевірки всякі. Не цікаво коротше. Не кримінал.

- А красти персні - кримінал. 

- Та да. Але ж строк давності, ще й пробу доведи. - він приліг на палас, красиво заклав руки під голову і удав, що просто стомився, а не розглядає мої ноги з іншого ракурсу.

- Не відволікайся. - суворо сказала я і накрила ноги пледом. -  Зараз це не головне. Ти ж не перший рік офіційно син свого батька. 

- Ну. 

- Тобто і тебе теж могли знайти давно - сам казав - суд, все таке. Купа доавдок., протокол, рішення - і все за бажанням можна подивитися. І батько твій не ховався.  Ви ж не переїжджали навіть на сусідню вулицю. І всі родичі в курсі про всиновлення. І не тільки вони, он навіть Гад знає.

- Не всиновлення. - виправив мене Тарас. - Встановлення батьківства.

- Ну таке. Ти мене зрозумів.

- Ага. Я теж  думаю про це. Якби Поліна шукала мене через цей перстень, то  не кидала б так принизливо. Ну тобто кидала б після того, якби уже здала мене тому, хто шукав.

- А вона б тоді мала повернути перстень?

- Хто зна. Може він коштовніший, ніж здається. Ну був, поки камінь не поміняли. А так ні історично цінності, ні ювелірної. Тобто якщо там був  смарагд справжній, не синтетичний, і схожий на те скло, то він великий для свого класу й чистий. А якщо це ще якась  родова прикраса, що передавалася  давніх часів від батька до сина, то він ого який дорогий був. І привабливий для колекціонерів. 

- А тепер це просто залізяччя?

- Та хто зна. Ну може батько й знає, він фахівець зі старовини. Але ж він шифрується, он як наїжачився. Шантаж теж можливий, гадаю. 

- Угу. - згодилася я, що б він перестав нудити й не збивав мене з  думки. - Але то все вони могли зробити кілька років тому. Ти  давно знаєш Поліну?

- Роки два з чимось.  Вона липла до мене ще з абітури.

- А історія закрутилася мало не вчора. І після того, як вона переметнулася до Гада.

- Угу. - він схилив голову і розвів руками на знак того, що я його переконала. - Тобто шукають матір.

- І ми шукаємо. Вони фактично допомогли з тим перснем. Ти труси батька. Тільки обережно. Не питай в лоба,  а провокуй на відповідь. Він досі біситься, коли ти про неї говориш?

- Він від усього біситься, що я кажу  або роблю. - Тарас скривився, намагаючись відтворити батькову саркастичну  посмішку. -  Іноді так дивиться, коли я працю, а він думає, що я його не бачу, бррр. Не повіриш -  убив би мене поглядом, та не може.

- Жах який. Ти фантазуєш, Тарасе.  Едіпів комплекс чи щось таке.

- Не фантазую. У мене взагалі з фантазією туго. Сама бачила мої вироби.

- Ну як раз вони у тебе теж - суцільний спротив і бунт. Але цікаво, якщо справді  ненавидить.  Сумно тобто.

- Не сумно тобі, мавпочка. Тобі цікаво - засміявся він раптом. - ти смішна. І зараз нікого не грала. 

І швидко скочивши на ноги поцілував мене в ніс. От же ж. Смішно йому. Ображуся, буде знати.

- Ти тільки не ображайся. - зовсім не винувато сказав він і на всяк випадок відступив на крок, продовжуючи підсміюватись.

- Мені справді цікаво. Ми наче сищики з якогось блокбастеру, що уже знімається. А може тільки сценарій пишеться.  Ну тобто тебе я трохи знаю. І Гада. А всі інші - просто як персонажі в кіно. Поки що мені більше цікаво, ніж співчутливо.

- Ясно, мавпик. А мені от, ти права, не хочеться вірити в розповіді про ту жінку, що ніби мене кинула. Ніхто не буде шукати вокзальну бомжиху, тут ти теж права. Вони могли б подумати, що вона  перстень вкрала колись давно,  але ж вона уже нічого не розкаже.