Спокійно, це пограбування!

Тарас швидко обернувся, миттю опинився біля матері  й простягнув руки, щоб забрати важкі кульки. Мамуся з несподіванки вчепилася в них і не відпускала. Мені з кімнати було погано видно, спина партнера затуляла все, але я на всяк випадок спробувала розрядити обстановку.

- Спокійно, це пограбування! - крикнула я і засміялася, як навіжена від думки про те, що було б, якби вона зайшла на кілька хвилин пізніше.

Почулося гупання кульків об підлогу. Мати ступила крок вперед, не даючи Тарасові допомогти їй  з важкими торбами. Дивилася вороже й перелякано.

- Мам, це Тарас, ми з ним вчимося… ми з ним в одному  ха , ой не можу… універі вчимося ми з ним… ма,  він студент.

Мати нарешті дозволила Тарасові взяти  пакети й зайшла до мене.

- Ти могла  нас якось інакше познайомити, Дарино! - сказала вона сухо. 

- Не можу, ма. - я показала на бинтування. -  Ногу підвернула. А Тарас мене привіз сюди, його кураторка попросила.

Почувши про ногу, мати звичайно кинулася дивитись, що там. І почала відчитувати, що треба дивитись під ноги, а не витати в хмарах, що іншим разом я шию зламаю зі своєю манерою не дивитись, куди йду  і т.п.

Я не ображалась, бо це від тривоги за мене. Хоча звісно мені було б приємніше, якби мене пожаліли. 

Але то скоріш до батька. Він і пожаліє, і не буде при сторонніх згадувати про те, що я така роззява.

Мати ніколи не виявляла слабкості при чужих. Вона наче боялась показати, що хвилюється за мене чи ще нащось ховала турботу й співчуття. Перед чужими завжди виставляла мене безпорадною і немічною. Наче маскувала щось.

Я звикла, але все одно було неприємно. Бо ясно побачила, що настрій у партнера знову споганився.

Коли мати пішла готувати нам чай і бутери, сказала Тарасові, щоб він не переймався. Вона насправді нічого такого не думає. То така традиція - удавати, що  дитина  пришелепувата. Щоб не зурочили. А так вона за мене переживає і піклується завжди, щоб мені було добре.

- А звідки ти знаєш, що я про це думав, я ж може зовсім про інше? Про наше розслідування чи ще про щось задумався. - насторожився партнер.

- Не знаю звідки. - відповіла, щоб довго не пояснювати, що у нього дуже виразна міміка й мова тіла.  - Просто здалося, що ти хотів тут побачити справжню сім’ю. І думав, що у нас все не так, як у дитбудинку. А у нас, мабуть, схоже.

- Ну вгадала, але не зовсім. По-перше, не схоже.  А по-друге, я хотів впевнитись, що піду,  і про тебе піклуватимуться. Не з обов’язку і не тому, що ти отримаєш спадщину і будеш нею розпоряджатися, а просто тому, що тобі болить. Не тому біля тебе бігатимуть, що ти сидиш на мішку з грішми й  зможеш дати або не дати комусь трохи більше за те, що тобою краще опікувався

Нічосі у нього дома життя. Сказитись можна від такої атмосферки.

- А, от ти про що. За це як раз не хвилюйся, все так і є. Але тобі цього не покажуть. Ти налякав маму. Не сподобався ти  їй, тож зараз удаватиме гостинність і буде строїти з себе королеву у вигнанні. І перед тобою вона буде ввічлива й офіційна. Бо їй неприємно, що була смішна і злякалася.

- Он воно як. - він смішно почухав потилицю. -  Не подумав, що я незнайомий здоровило в чужому домі, а вона жінка й одна.

- Не переймайся. Все норм. Зате я насміялася, і стрес пройшов. Ти дивись, не ляпни…

- За кого ти мене держиш? - він дав мені легкого щигля. -  Психологиня мамчина. Я може й не тонка натура, в сиротинці виріс серед простих сиріт. Але не настільки…

- Ой, не починай. Ти такий простий, як я балерина. Якби на власні очі не бачила твого батька, сказала б, що ти син якогось арабського принца. Породистий, аж страх. Ти напевне на матір схожий.

Він посміхнувся, присів на підлогу - дуже картинно. Йому явно не потрібні були заняття з пластики, і він з будь-якого ракурсу  був хоч зразу на афішу.

А мені завжди треба слідкувати, щоб не дуже часто повертатись в профіль, а тільки в три чверті. Бо в профіль я схожа на щось плюшеве й іграшкове. Бо у мене трохи короткий ніс і повні губи.  Ну й вираз через це дитячий. А я не хочу бути довічно в ролі милих простушок або грати зайчиків чи білочок.

Я розвиваюся. На мене уже не тільки дорослі чоловіки западають. Я й одноліткам починаю подобатись. Але мій профіль  треба маскувати. Він занадто милий, а героїні на перші ролі  повинні бути скоріше вамп, ніж усіпусі.

Смарт у партнера постійно пілікав, приходили сповіщення. Одні він читав, інші навіть не відкривав. І хмурив свої красиві брови.

Мамуся принесла нам їсти - бутери й багато зелені, щось сказала про сезон, коли все  уже стигле й смачне. Поклала коло мене баралгін й залишила нас.

Дуже тактовна. Явно уже надумала собі щось. Вона переживає. Бо вважає, що винна в тому,  що у мене нікого немає після того випадку з Денисом. Що у мене комплекс через те, що мене тоді оглядав психотерапевт. Не знаю, що в цьому поганого або страшного, а вона собі надумала щось.

При ній ми не могли обговорювати ту аварію. Тому я говорила про свій дальтонізм - що  це справжня рідкість для дівчини, унікальна особливість. І казала Тарасові, як бачу  перець та інші овочі. А мати знову розхвилювалася, що я про це кажу новому хлопцеві. Наче то якась вада. Вона і про це переживає - що має звичайний зір, а я взяла від неї ось таке бачення світу - в смарагдових тонах.  І не зможу дивитися на реальність через рожеві окуляри. 

Ну їй тільки дай привід. З усього драму зробить. Та я й сама така.

Може вона тому переживає, що  тато теж все бачить в зеленій гамі. І як раз він пережив в юності трагедію через це. Хотів бути воєнним моряком, а зась. Ну так я ж нічого подібного ніколи не хотіла.

А батько каже, що то була просто дитяча романтика. І що навіть пощастило, що не взяли. Бо тоді б ні маму не зустрів, ні мене б не було.  І ото було б щастя - замість нас з мамою  по року сиди на якійсь жовтій субмарині не знати нащо.

Але я не знаю, чи він правду каже. Бо він досі марить подорожами.