Я казала, як він здорово цілується?  Забудьте. 

Після того, як повертається здатність рухати хоча б очима і  дихати,  приходить розуміння - вижити вдалося тільки якимось дивом. І ніякої моєї заслуги в цьому немає.

Ми з Тарасом одночасно переводимо погляди на понівечені дверцята і метал, що стирчить, наче націлився на нас - жахлива паща з вишкіреними зубами.

Зовсім трохи не дотягнулася і не вхопила.  всі відчуття заморожені, наче під анестезією.

-А тепер що скажеш - це мистецтво?  - питає мене хлопець, притискаючи до себе, щоб я була ще далі від цих страшних  ікол, і криво посміхається.

- Нннууу - від цього недоречного питання в голові щось перемикається. І я одразу бачу іншу сторону події. - В музеї може таке не покажеш. Але ж скажи, емоція була - ух! На все життя закарбувалася. 

Мій голос майже не тремтить. І дуже добре, що партнер тримає мене обома руками й так міцно притискає до себе. Бо я хочу з криком вискочити з машини й тікати, гублячи на ходу нові капці. А робити цього не можна. Треба  поводитися пристойно, он уже люди нас на телефони знімають.

Водій  намагається вийти, але його  дверцята заклинені, і він вилізає з машини на праву сторону.

- Піду пошукаю реєстратор. - каже він захриплим голосом. Може там щось видно. Стріляти таких… все тихше долинає його голос в міру того, як він віддаляється.

Мене нарешті починає трусити.

Тарас гладить мою голову, перебирає волосся, гойдає, як малу дитину.

- Все пройшло. Нічого страшного не сталося. Нам фартануло. Ми живі.  Тепер уже все добре, Дарцю. Все добре. Не бійся.

Зуби у мене цокотять, і я ледве не прокушую собі язика, коли кажу, що тепер не взнаєш, хто нас мало не вбив.  Регістратор, якщо його не роздавило під колесами, так все одно ж розбився об дорогу.

Тарас все ще тримає мене в обіймах і гладить по плечах. Це трохи заспокоює, але не до кінця.

- Нічо. Я запам’ятав номери. У мене фотографічна пам’ять. - хвастає він.

- Я нарошне тренувався в дитинстві  й виграв багато парі. - зізнається Тарас мені на вухо, чомусь пошепки. Його гаряче дихання лоскоче вухо.

- Я вражена, партнере. Є щось, чого ти не вмієш? Скажи мені зараз же, щоб у мене не розвинувся комплекс неповноцінності.

- Не знаю. - його шепіт обпалює й одночасно заморожує вухо й шию. - Напевне є. Тільки мені поки що це не відомо. 

І ми знову сміємося. 

У нас істерика.

Водій, що повертається з реєстратором, дає нам випити мінералки, вона  у нього схована в бардачку, який теж чомусь заклинило від удару. І водій якоюсь залізячкою зламує панель, щоб дістати для нас воду.   

Я намагаюся пити, але маже все стікає за комір моєї красивої блузи у вікторіанському стилі. 

 Віддаю Тарасові пластикову, слизьку від води холодну пляшку. Він відпиває ковток і повертає мені. 

- Подихай, потім спробуй ще попити. - переконує, як дитину і заглядає мені в очі. От причепився...

- Не хочу я пити. Нащо воно?

- Ну, мабуть, відволікає, знімає стрес. Всім дають пити після істерики. Мабуть, так треба, Дарцю.

- Не треба. Я ж уже не сміюся. Само пройде. Ми куди взагалі їхали? 

- До тебе додому, і зараз знову поїдемо.

- А, тоді добре.  Хоч би ліфт працював. 

- Не переймайся. Я тебе і без ліфта доправлю до зручного крісла. У тебе ж є зручне крісло.?

- Є.

- Ну от і посаджу тебе у нього, подивлюсь, як твоя нога і піду.

- Ага. Добре.  

Але він зовсім не  зразу пішов, коли ми нарешті сяк-так  доїхали під ругню водія і сигнали машин, яким заважала наша повільна їзда.  

Тарас робив мені м’ятний чай, слухав, як я граю на гармошці джазові стандарти й свої імпровізації,  дивився з балкона вниз.

- А здорово отак - сказав він, повертаючись до кімнати. - Я б тут жив.  У дитбудинку було два поверхи. У батька три. А тут ого як високо. Пів міста видно. Одразу себе містянином відчуваєш, коли до горизонта видно тільки будинки й траси з машинами.

Він ніс  такі нісенітниці, заговорював мені зуби, допоки вони не перестали стукотіти. Щось дивився в телфеіоні.

Потім гмикнув.

- Нічосі соупадєніє. Може й не доведеться далеко шукати.  То дівоче прізвище матері Поліни. Або її близької родички. Але уже щось.

-От ти не хочеш бути копом, а у тебе копи знайомі є. Як ти з ними водишся, коли вони такі погані?

- Не знаю, Дарино. Друзі дитинства - то не копи або безхатьки чи бандити. То Алька з Вітькою або Сірожа. Ти ж сама знаєш.

- Ні, не знаю. У мене немає друзів  дитинства. І взагалі друзів.

- Що таке, Даро, хто тебе образив? - стривожився партнер, який ще недавно  ходив на каву з підступною Поліною. Сказати йому, хто образив, чи сам здогадається?

- Ніхто не ображав. - збрехала я . - Без друзів комфортніше.  Я інтроверт, мабуть. А ми переїхали до дідової квартири, коли мені років десять було.  Спочатку передзвонювались з однокласниками, але воно зійшло нанівець дуже скоро. Ти май це на увазі. Я така - відвернулась і забула. Не чіпляюся за відносини, за людей. Не прив’язуюсь. Але щодо справ і партнерства - тут я відповідальна. Не сумнівайся.

Він нахилився наді мною. Погладив по голові, а потім поцілував.

Я казала, як він здорово цілується? 

Забудьте. 

Він неперевершено цілується. То я просто не розпробувала перший раз.

- От тепер забувай, як тільки відвернешся, Дарино. Спробуй.

- Ой-ой. Не забуду. Заспокойся. Як почну забувати цю неймовірну техніку, попрошу повторити.

- Мене не треба просити, дівчинко. Я завжди готовий тебе цілувати. Без черги й без прохань…

Тут знов запікали повідомлення в його телефоні. Перебили мені всю романтику.

Він подивився, що там пишуть, помугикав, подивився на мене. Явно чекає, що я зараз питатиму, хто це. Чи  не кохана Поліна або друг Кароліна. Або може та красива родичка.

Не діждешся, Тарррасику, щоб я випитувала про таке.

Він не став дожидатися. Сам розказав.