Вантажівка

- Я подам тобі руку. - наче виринаю з глибокого озера, де мало не втонула. - Просто замислилась. Не звертай уваги. Я часто замислююсь. Треба просто покликати, а не ображатися.

- Добре. Тепер ти не втечеш? - вимогливо перепитав він, стискаючи мою долоню й невідривно дивлячись в очі.

Фізіономіст знайшовся. У мене найчесніші очі саме тоді, коли я брешу. Але ж дивно інше.

- Звідки ти…? - не встигаю запитати, як він здогадується, про що я.

- Звідки треба.  Не бігай босоніж, я зараз повернуся зі шльопками. І ми кудись підемо.

І пішов не оглядаючись красивим спортивним кроком. Услід йому дивилися не тільки жінки, але й малі діти й навіть пенсіонери, які тут грають в шахи на гроші. 

Краса - вона всім до вподоби. Чого це я маю бути виключенням?

Гарний вранішній настрій стукав у серце, розбиваючи ту крижану скалку, що так боляче колола, і вимагаючи впустити. Але я поки що не відчиняла.

Не знаю, де Тарас взяв тут шльопки, але повернувся він швидко. І не знаю,  чи вони не коштують, як спасіння душі. Бо тут самі  бутіки.

Капці були великі, м'які, зручні й коштовні навіть на вигляд. І мені зовсім не вірилося, що батько Тараса йому відкрив кредит на купівлю для мене взуття замість пошкодженого. То він не признається, що купує на свої заощадження.

А мені ж потім якось доведеться повертати гроші зі своїх кровних.

Але я не стала вередувати. Тарас хотів вибачитись. Дехто саме так вибачається. Особливо зрадливі чоловіки, як підказав мені веселий настрій, і я нарешті впустила його до себе.

Подякувала й з допомогою партнера взулася.

Ех. Я ж не можу сказати - краще візьму грошима. То буде образа, а ми ж помирилися.

А я теж може хочу вибачитись. Хоч і не знаю, за що. Тому й дозволила йому взути мені капці.  Він зробив це дуже стильно, перехожі навіть озиралися, щоб додивитись сцену до кінця.

Гм. Так от що почувають примадонни, коли інженю перетягують на себе увагу публіки! Сподіваюся, на цьому китайські церемонії закінчено.

Але коли я захотіла стати на ноги, щоб перевірити, як себе почувають розтягнені зв'язки,  він просто перехопив мене за талію і поніс вниз по сходах - кудись через дорогу, до музеїв.

І знову всі на нього витріщалися. 

Ну може трошки й на мене, тому я поводилася, наче так і задумано. І навіть декому посміхалася і махала рукою. Я теж вмію перетягувати, нехай не радіє передчасно.

- У нас по плану на сьогодні культурна програма, чи ти мене хочеш здати до запасника музею?  А може це викрадення?

- Що ж ти не кричиш і не відбиваєшся? - єхидно спитав цей загадковий чудік майже на бігу. Ого, він навіть не захекався. Хай не бреше більше, що я важка.

- Чого б це я мала  відбиватися? - відповіла з гідністю цариці морської, у якої золота рибка в прислугах.  - Мене не так часто носять на руках. Ото ти один практично.

- А ще хто? - він навіть зробив спробу зазирнути мені в очі. Ще й цей контролювати буде! Все йому скажи, ще чого.

- Та кажу ж - останнім часом ніхто. Ти мене ще привчиш. Я звикну, а потім відвикати доведеться.

 Він зупинився внизу східців. Вперто нахилив голову і тепер дивився кудись під ноги.

- Не кажи так. Я знаю, що це просто твої  жартики. Все одно не кажи.  І ще я знаю, що тобі все одно. Тільки знай - Поліна мені ніхто. Що вона там  хотіла - її заморочки. Я давно все пережив і забув.

О, нарешті  ми перейшли до справи. Давно б так.

- Знаєш, вона навряд підсадна качка. Ну тобто якщо вона за тобою стежила і комусь доносила, то нащо тоді пішла від тебе? 

- Мабуть, подумала, що я не той, кого треба знайти. - слушно припустив партнер. - Бо я не звертав уваги на перстень. Я ж не знав, що він щось має означати. Там дивитись нема на що. Насилу і згадав його. Вона ним вертіла перед носом постійно. А я  тільки сказав колись, що цікава цяцька. Наче з бабусиної скрині. Такі в музей здають. А носять сучасне.

- То ти у  нас все ж естет, що б там не казав твій батько.

Тарас чогось зрадів. Може думав, що я не говоритиму на ділові теми?

- А то. Трохи розбираюся в такому. - самовдоволено відповів. - Ну Поліна після цього  ще трохи покрутилася й відвалила. Я ще думав, може образилася, що не подарував їй чогось коштовного замість того старечого нещастя. А потім її з Гадом побачив, він ще тоді проїхався по моїй біографії. Ну й вигріб так, що повтроення не хоче - ти ж сама бачила. 

- То ти його раніше бачив. - викривально сказала я. -  і не признався.

- Ти мені теж може не все сказала. Приглядався до тебе.  Я подумав одразу - нащо другий підкат з тобою, я ж перший раз не зреагував. 

Він винувато зітнхув. Ще й жалій його за те, що протупив. 

- Ти й на другий не зреагував. - повчально сказала я, висячи у нього під пахвою, що значно знижувало ступінь повчальності.  - То твій батько - ціль. І підкат Поліни був може до нього, а не до тебе. Вендета ота мені з голови не йде. Що ти знаєш про Поліну? Ну звідки у неї може бути цей перстень - якщо вона ні при чому?

- Не повіриш. - Тарас ляснув себе вільною рукою по лобі і засміявся. - Я і правда туплю. Вона з сім’ї медиків, п’ять поколінь. І чого її на юрфак понесло, знаєш?

- Не знаю. Я її ім’я сьогодні вперше почула. Звідки мені взагалі щось про неї знати?

- Крові вона боїться - мені жалілася, що на ній лінія лікарів перервалася. Бо для медика то повна невідповідність.

- Молодець ти, Тарасик. - похвалила партнера авансом. - Копай тут. Може вони контачили з тими, з пологового будинку. Тільки як взнати? Батько ж не скаже.

- А не треба казати. Там прізвища є. На довідці з пологового. Він сам її мені показував. Поліниного серед них нема. Та це ще не кінець, ще потрусимо. Жінки ж міняють прізвища.

- Ти молодець, так швидко все робиш, і думаєш швидко. А вчитися на правника не хочеш.

- Не хочу. - згодився він і перехопив мене двома руками, щоб зручніше нести. - Я не хочу бути сищиком. Не хочу туди потикатися. Зараз там не розбереш, де бандити, а де копи.  От ти у кого дорогу питаєш, коли не знаєш,як пройти?