Я не можу його втратити. Не зараз. Може потім колись.

Я дуже хотіла в це повірити. Але мені не вірилося. В серці застрягла тонка і гостра крижана скалка. Вона кололася й не давала дихати при найменшій спробі розслабитись і довіритись.

- Пробач, Тарасе. - сказала я терпляче. - Вона анітрохи не схожа на дівчину, що тебе кинула. Та й ти начебто на каву з нею пішов не під конвоєм.

- І ти з цього зробила висновок, що ми з нею пара?

- Не те щоб пара. Скоріше вона хоче тебе повернути, а ти не проти.  - чесно поділилася я враженнями. - У неї був вигляд, нібито ти її кинув. Вагітну,  босу й на кухні. І раптом з’явився, наче нічого не було.

Тарас замахав на мене руками, наче та Поліна недавно. Схожість була така смішна, що я злякалася повтору істерики.

- Вона не просто так до тебе липла. - пояснила я для особливо тупих Тарасів. -  Їй було важливо, щоб ти не подумав  нічого про ту сукню. А це ніби натякає, що ти про неї щось знаєш. Не переймайся. ми уже не партнери. Не питаю я в тебе нічого. Ти мені теж нічого не кажеш. І ми обидва вдоволені .

- Тобто ти щось вигадала, образилася на свою вигадку  і тепер не розмовлятимеш зі мною. - перевів мої цілком логічні висновки на зрозумілу для себе мову Тарас.

- Думай, що хочеш. Мені не треба про це доповідати. До побачення.

- Небезпека нікуди не ділася, Даро. Думаєш Гад просто так біля тебе крутиться? - дуже терплячим голосом продовжив він доводити щось своє. - А ти образилася не знати на що. І тепер від мене не приймеш допомоги.

- Поправочка. - хлюпнула я бензинчику в нашу некрасиву сварку. - Небезпека не нікуди не ділася, а посилилася, Тарасе. Втричі. Ви троє тепер в курсі про  той перстень. А до сьогодні була одна твоя Поліна. І то вона мене не знала, а я її. А тепер уже не важливо -  він у тебе або уже не у тебе, той перстень. Передав ти його їй або своїм брателам, чи залишив у себе. Та я квакнути не встигну, як мені його підкинуть, якщо когось з вас підпущу ближче, ніж на метр. І не тільки з вас. Мені тепер нікого не можна підпускати близько. А ще треба зашити всі кишені й не носити навіть гаманця, щоб у нього не могли підкинути. Залишилося мені сидіти вдома за зачиненими дверима. І то без гарантій.

Тарас подивився на мене з жалістю. Заперечливо похитав головою. Потягнувся до мене рукою, явно збираючись або натиснути мені на кінчик носа, або погладити вололсся. Ач, як швидко звик!

Я відсахнулася. Він ніби налетів з розгону на мій лютий погляд і обережно забрав руку.

- Перстень ні у кого з нас трьох, Дарино. Він у батька. Той перевіряє його якось по своїх каналах. Розумію, що ти не віриш. І розумію тепер, чому. Можу тільки просити - не бійся мене. Я уже знаю, як   його підкинути назад  Поліні. Все полегшується тим, що це вона його тобі підкинула, і що вона вкрала перстень у Гада. Вони нехай самі за нього чубляться.

- Не треба казок, Тарасе. Краще відійди від мене. Я полохлива й істерична. У мене драма в крові. Ти мене ні в чому не переконав. Не вірю, як той казав. - збрехала я. Бо якась ідіотка всередині мене вірила і стрибала від щастя, що то все була  прикра помилка. І ніхто мене не підставляв  і не здавав Поліні, щоб вона  кинула Гада і повернулася до колишнього коханця.

Дала цій дурепі щигля й наказала заткнутися.

- І не вір. - легко згодився цей брехун. - Просто послухай. Ти ж все одно сидиш  і не можеш ходити поки що. Підкинути перстень Поліні як раз буде легко. І вони від тебе одразу відчепляться, не до тебе їм стане. Але це ще не всі новини. Я тобі розкажу, що  мені батько сказав. Вірніше  просто  натякнув. І  явно ще багато  чого приховує. До речі то мені не каже. А тобі може й сказати. Він тобі довіряє, Дарцю.

Тарас замовк. Явно чекав, що я  зараз заверещу, що  не треба мені його паршивих розповідей. 

Насправді дуже хотілося.  Але це ж не в кіно. Нехай каже. Раз  думає, що це для мене важливо.

Не діждавшись вереску й драми, Тарас продовжив свої нісенітниці.

- Він сказав, що пообіцяв матері, коли вона помирала, захистити мене від однієї людини.  Якій я нащось можу знадобитися. Помста чи ще щось. І додав, що у матері,  в тім  відділенні, де вона народжувала, вкрали цей перстень. Він недорогий, як міряти на золото. Трьохсота проба, одна назва, що золотий. І він їй дістався не від батька. 

Звісно я уже вся перетворилася на слух. Знає, змій, як зацікавити  дівчину. То вам не Гад з Поліною. То справжня пригода й таємниця персня.

- Ну от він пропав в клініці, тепер знайшовся і знову  пропав. - підсумував цей капітан очевидність. - І через ту пропажу перелякався навіть твій Гад, не кажу уже про Поліну. Він був у когось з тих, хто приймав пологи. І по ньому можна мене знайти через тих, хто тоді чергував у відділенні. Отак...

І він скромно опустив свої брехливі хитрющі очі. Мовляв, все сказано. Не хочеш вірити - не вір.

Я хотіла змовчати, але звісно не втрималась. 

- Ясно, Тарасику. Тобто як мене відловлять, то уже не за перстень питатимуть, а про тебе. А може одразу про тебе й питали, просто я не розуміла їх..

- Може. - бачили б ви, як він самовдоволено посміхнувся, коли я встряла в обговорення, наче і не сумнівався, що я поведуся на його казки. - Тільки я думаю, що там все ж підмінили камінь. І боялися, що про це взнають. От і вирішили на тебе перевести стрілки.

- Ну на вигляд правдоподібно. І що це міняє для мене, Тарасе?

- Пробач, Даро. Я знаю, так не можна  з партнерами. Партнерам треба довіряти. Тільки ж і ти мені не віриш.

- З вірою іди в церкву, Тарасе. Треба перевіряти. Наразі то може бути якась вендета, може ще мафіозна, з  90-х. Тут ми на вірі далеко не заїдемо. Уявити тільки - на тебе полюють тільки тому, що якісь родичі з минулого тисячоліття щось не поділили. Ідіоти якісь. Не суть. Не вір нікому. Мені дід казав, що в дев’яності в бізнесі були звірі, не люди. Нічого, крім бабла і помсти їх не гріло в житті. Я теж не віритиму нікому.

Він опустив голову, картинно  схиливши на підігнуті коліна свою красиву сильну шию. От зараз ще гривою стріпне. І буде викапаний сумний коник.