От і зустрілися

Оце так поворот!

Як мило. Отже, вони  знайомі. Як мінімум знайомі - враховуючи те, що вона блонда. Білявки від мого колишнього партнера в захваті. А він, здається, їй зрадів. Спиною відчуваю, як привітно посміхається до цієї фіфи, одітої, як для вечірки, а не на пари.

Полінка, значить. Так і запишемо.

І він удавав, що вперше бачить перстень, який вона носила дуже часто, судячи з тих фото, що мені показав старший Гад.

І це він  мені   тут висловлює  недовіру, ха!

Божечки, який сором. Отак попастися на рівному місці.

Де були моя голова і чуйка?

Добровільно віддати перстень  в руки ворогів,  ще й відмовитися від заяви в поліцію - то просто дурість. А розтектися, як морозиво на  спеці, від думки про дружбу цього пройдисвіта - то сором.

Як він сміється з мене зараз... 

Ні, як вони вдвох сміються! Та чого там вдвох? Зараз  усе сімейство Гадів за боки тримається від реготу, і їх адвокат, що удавав стурбованість через те, що Тарас поряд.

Пече зсередини відчуття, ніби мене освистали на прем'єрі. Ніби у мене і справді був друг, і він мене здав ворогам з рук у руки. І страшенно з цього задоволений.

Чому не можна провалитися крізь підлогу, щоб не бачити, як ці двоє зраділи, що обдурили дурепу.

Хоча...  Щось тут не те. 

- Не звертай уваги. - явно перелякано сказала дівчина Тарасові. - То ми про своє, про дівоче, хлопцям про таке соромно казати. Пішли на каву, Тарасику, правда ж давно не бачилися. Я так скуууучиила.

О, я вгадала. І ця туди ж.  Та у нього ж дівчата пачками закохуються. Обоймами. Лєнта за лєнтою. Не пропаде він без мого співчуття й психологічної допомоги. Он яка помічниця метка й винахідлива у нього є.

А я тим більш не пропаду. Не було друзів, і тепер немає. Нічого не змінилося. Тільки нога болить. І під серцем пече, коли дивлюся, як вони ідуть повз мене, потім спускаються нижче і зникають за вигином сходів.

Тепер і мені можна шкутильгати, бо ніхто не побачить моєї слабості. Більше ніхто. Он показала одному, тепер соромно буде все життя.

Сліз уже немає. Це просто життєвий урок. Його треба вивчити.

Нахиляюсь і тугіше затягую кросівки. Особливо той, де підвернута нога. Не подобається мені, як сильно вона досі болить. Безпечніше було б з'їхати по бильцях, та не можна. І так у мене репутація трохи дивної, хоч і нешкідливої дівчинки. Від неї до ролі блазня менше необережного кроку. Ногу шкода, і так їй дісталося, але репутація важливіша. 

Що ж. Відпрацюю ходу кривенької качечки.  Головне тут - краще триматися за бильця. 

І мені все ж везе. Гад сьогодні прогулює. Тому не так страшно, що захисника у мене знову немає. 

Сльози знов підступили до очей. Ну що за день такий! Треба будь що  дійти на лекцію. Прикмета є прикмета. Не пропущу першу пару -  і життя налагодиться.

Отак я себе вмовляла рухатись і  робила акробатичні етюди на сходах. Зате не забороняла сльозині-другій стікати аж за комір. Пекли вони так, що болю в нозі майже не відчувала. І дякувала долі, що нога болить.

Бо від болю ж можна плакати - це зовсім не соромно. Соромно отак пошитися в дурні, як я щойно..

Соромно, що тебе, фантазерку дурнувату, кинули напризволяще й пішли пити каву з  дівчиною, яка зробила з тебе цапа-відбувайла.

Як  же ж вони зараз сміються над дурепою і кривлякою, здуріти можна!

- Дарино, що це за стрибки пораненої лані? Ти для цього цирку  прогулюєш пару зі спеціалізації? - голос кураторки був осудливий, але не дуже здивований. 

Здається я щось пропустила, і той фатальний крок до образу блазня уже зроблено.

- То я просто ногу підвернула, коли в бібліотеку ходила, Тамаро Львівно. От добираюся потихеньку. На парі хоч сісти можна.

- Ой, тобі тоді не на пару, а до медпункту. - сполохано квокче ця добра жінка.

- На пару ближче. - криво усміхаюся,  немов поранений боєць медсестричці. Ну знаєте, коли він каже, щоб кинула його й рятувалася сама.

Моя імпровізація діє. 

Кураторка одразу починає тицяти у свій смарт. І викликає на допомогу двох хлопців прямо з пари. вона б і більше викликала, та у нас в групі зараз більше нема. Гада ніколи першого вересня тут не буває.

А ті хлопчики-зайчикиі хоч би грижу не заробили, коли мене потягнуть… Один пухлячок, як Карлсон, що живе на даху, другий дистрофік з кістяком тонше мого. Але вони будуть сповнені ентузіазму. Явно ж не кожного дня цим мачо пікчо доводиться торкатися дівчат.

Раптом знизу долинає невдоволений басовитий кашель. Дехто похлинувся слиною?

- Не треба надриватися. А то матимемо одразу три інваліди замість одного. Я донесу її до медпункту. Або одразу до травмпункту.  

Ого! Нічосі. Це викрадення чи поки що просто нагляд? Не випустять тепер , поки знову перстень не підкинуть і не вивернуть кишені при всіх.

Який все ж цей коник моторний!

Він устиг випити каву і піднятися? Оце швидкість. Так можна і язика обпекти гарячим. Хоча голос явно не такий, як з обпеченим горлом буває.  

А у мене зараз від сліз саме такий і буде, як щось скажу. Тому прикушую язика. Ще встигну сказати все, навіть краще слова підберу.

Цікаво, яке воно - це відчуття, коли приманив кролика морквою, за вухом почухав, а тепер схопив за ці довгі розвішені вуха і несеш кудись, щоб підсмажити?. 

- О, Тарасику, як добре, що ти тут! - ти ба, і ця його зве на ім’я і солодко всміхається, хоч і не блонда. - Допоможи дівчинці. Вона у нас … слабенька.

Ага. Он воно що. Слабенька.

Я тобі,  Тамарочко Львівночко,  це пригадаю. На дні факультету ти у мене сльозами вмиєшся. Так з тебе іржатимуть, вік не забудеш. Коза ти вчена. Я аж чую замість твого слабенька оте слабенька на голову.

І взагалі - бісить. Тарасик, цей прогульщик і тупендя, одночасно популярний в преподів хлопчик. Он воно як. Цікаво, чи є в цій бурсі особина жіночої статі,  крім мене звісно, хто його не знає?