Ще одна білявка і біологічні рідини

На ранок ми все ж якимось дивом зустрілися. 

Уже підіймаючись по сходах я зрозуміла, що призначила тільки час, але не точне місце.

Але Тарас наче знає мене все життя -  він все одно стояв уже там, за колоною, де я подумки й хотіла зустрітися.

Завжди тут зустрічаюся, якщо треба з кимось швидко перетнутися до пар. Не так видно стороннім за цим укриттям, але й не запізнишся. 

Я привітно виставила руку вперед, щоб вибити п'ять. Він теж, але якось машинально. Що таке - не виспався?

Тарас дивився на мене ледь не розгублено і трохи безтямно. 

Що не так - у мене ніде нічого не розстебнуто чи бува, не вимазюкано? Хоч витягай люстерко й перевіряй.

- Я так вразила тебе сьогодні своїм студентським луком? - спитала на всяк випадок. Ще не вистачало влетіти на першу пару в недостатньо пристойному вигляді. 

- Ну так , ні. Я…

- Ти якийсь не дуже красномовний. Вчора щебетав, як соловейко.

- Дарино. - він явно намагався сказати щось важливе і не знав, як почати. - Тут, послухай... Тут важлива справа. Треба відійти трохи.

- Ти провокуєш мене, Тарасику? - мій гарний настрій сьогодні нічим не вбити, але щось з партнером не те. - Хочеш з першого дня і першої пари прогулювати, ай-я-яй. Настрій у мене чудовий, але на першу пару я прийду. Така у мене прикмета - не можна прогулювати першу пару, а то весь рік все буде шкереберть. 

Він кисло скривився, наче у нього щось боліло. Може і правда боляче, а я тут ляси точу. Може сталося щось погане у нього вдома?

-  Знаєш, з тобою я б і прогуляла. - мовила тихше. -  На перший день не повинно бути дуже суворо, правда? Ну відроблю потім. Все одно нам з тобою сидіти у бібліотеці й підганяти твої заборгованості. Так?

Поки все виговорила, мій тон з веселого перейшов на запитальний. 

Бо вираз у хлопця з кислого став якийсь занадто безтурботний. А його багата міміка звелася до недбалої посмішки, трохи криво приклеєної на його красиве обличчя.

- Щось сталося… - закінчила я зовсім не весело. В животі скрутився болючий клубок. Стало страшно, і моментально перед очима постав той перстень.

- Не те щоб сталося. - голос Тараса був рівний і якийсь механічний. - Пішли  в парчок, поки нас хтось не побачив і не спалив, що ми прогулюємо.

- Ой, ні -  там серед  таких, що прогулюють, зараз не втовпишся. Як раз йшла через нього. Там фестивалять уже, відмічають зустріч і перше вересня. Пішли в читалку. От де точно зараз нікого.

- Давай. - все з тою ж кривою либою згодився Тарас.

По дорозі ми мовчали, а потім сіли за найдальший столик.

- Ну. Не мовчи. Я зараз лопну. - чомусь шепотом попросила я.

- Не лопай, Дарцю. Мене попустило, як тебе побачив. А то думав всяке.

- Мислитель наш, кажи вже. А то стукну тебе чимось. Сам щось знаєш, а нагнітаєш.

- Я нічого не знаю насправді. Я ще більше не знаю, ніж вчора не знав.

У мене всередині все похололо. Добре, що сиджу.  Налякав, придурок.

Я з усієї злості дала йому щигля. Він потер лоба і посміхнувся. 

Ну раз посміхається, то не все настільки погано, правда ж?

- Я показав батькові фото на телефоні. Він спершу впустив з рук смарта. Бачиш  аж тріщина по екрану пішла. - і він показав мені телефон з тонкою ниткою тріщини й зображенням того осоружного персня. - Потім батько довго дивився, збільшував.  І через хвилин п'ять спитав, хто це такі питаннячка задає. Я сказав, що не знаю, бо то через треті руки.

Мені знову стало зимно. Так і знала, що той перстень ще себе покаже.

А Тарас підлив бензинчику в багаття.

- Батько вчора дуже серйозно наказав мені відповісти замовникові, що те зображення  схоже на підробку ритуального сімейного  персня роботи одного східного майстра, його часто копіюють для туристів. Популярний сувенір - то як Ейфелеву башту в мініатюрі притягти з Парижу.   І якщо ці люди хочуть подробиць, то питати треба  особисто замовникові особисто у батька або у мене - без посередників. І відповідь обійдеться вдвічі дорожче. А так лише  порада - щоб замовник зопалу не купував, якщо правлять високу ціну. Бо в орнаменті є деякі порушення каону. Тобто для знавців у колекцію не піде, а як сувенір коштує копійки. А як подробиць не треба, то просто це все, що можна сказати по фото.

Тарас замовк і вичікувально глянув мені у вічі. Ніяких натискань на ніс, ніяких гиги.

Що таке?

- Ну і що тут такого? - з полегшенням сказала я. - Нащо так лякати? Ми справді нічого не взнали, але …

- Не перебивай. Я так само сказав, що за такі  консультації не платять. А він скривився, а потім запропонував мені оплачені канікули, можливість переїхати вчитися в іншу крану і ніс якусь маячню, що мене хтось вичислив і провокує.

- Нічосі. - сказати, що я була здивована, то не сказати нічого. - Нащо тебе провокувати й чому тебе? Вони ж думають, що то я вкрала перстень. А про тебе й знати не знають. 

- Більше нічого батько не додав. Взагалі обійшовся без пояснень. А я йому сказав, що нічого не зрозумів. 

Он воно як. А перстень Тарас знайшов у мене. Випадково. Що ж.

- Не зрозумів, але подумав про мене звісно. - закінчила я. - Що я тебе вичислила і провокую.  Або мене підіслали. І сьогодні наша зустріч на вокзалі  2.0.

- Ну десь так, пробач.

- Пробачаю. - сказала я тихо. - Може просто він нагнав драми?

- Як ти тоді на вокзалі.  - криво посміхнувся Тарас. - Ви з ним у цьому схожі. Митці обоє. Тонкі натури. Нащо я комусь треба і на що мене можна спровокувати? І ти б не казала йому показати. Бо виходить провокували б його.

- Ну так.  Але це насправді цікаво. Бо ми його виходить на щось і спровокували. Він же тебе тепер хоче випхати з країни. Може показати йому живцем той перстень? Ти  ж розумієш, що він його впізнав.

- Ото не вистачало ще лізти в його таємне минуле. Він спадковий ювелір. Династія давня.  В дев’яності вибився в люди. А ти ж розумієш, там точно був кримінал. З чогось же ж робились ті кілограмові цепури на шиях у братків.