Ми  як закохані - прощаємося і не можемо ніяк розлучитись

- Ти так точно сказав. - я погано володіла голосом, бо картинка перед очима стояла яскрава. - То так і коли акробати під куполом - у половини глядачів очікування падіння. Але ж половина дивиться, як вони красиво літають, я права?

- Нічого. Не сумуй. - Тарас, здається, вирішив, що сказав зайве. - Вивчишся, будеш в перуці й історичному костюмі грати королев. А блазнів, що ходять на руках, нехай інші грають.

Він пригорнув мене до себе і поплескав по плечі. Мабуть, це мало мене заспокоїти, тільки насправді ще більше засмутило. Ми ніби прощалися на вокзалі. Не вистачало тільки маршу "Прощання  слов'янки". Ненавиджу його грати, а замовляють.

- Насправді грати блазнів не менш цікаво. - почала я. І зробила крок назад, щоб гордо піти, а плакати можна й вдома.               

А потім до мене щось дійшло.

- Слухай, ми уже годину торочимо про мистецтво, ти кажеш, що терпіти цього не можеш. При цьому  підтримуєш тему. Репліки вумні подаєш, настрій тримаєш.

- Ну я ж не хочу тебе засмучувати, Даринко. Може такі, як ти, й створені для чогось такого. - він покрутив пальцям руки в повітрі.  - Тебе слухаєш і віриш, що є ті, хто для борщів, і ті хто грає на гармошці.

- У перехожих на виду, ага. Ні, то тобі тільки здається. Борщ тут ні до чого. Просто мені так цікавіше жити, коли я роблю з кожної хвилини щось більше, ніж звична буденність. Я і буденність можу показати цікаво. А будеш сміятися, я з тобою посварюся. Зроблю з цього справжню драму. Ти потім прибіжиш миритися. І я зроблю з цього романтичну сцену - на зло тобі.

Мене звісно погладили по голові,  добре хоч пальцем біля скроні не покрутили.

- Попустись. Уже щось собі надумала. Я все зрозумів, не тупий. Зараз щось покажу. Дивись і заспокойся.

Він дістав свій смарт, потицяв в екран і простягнув мені.

- На, дивись, як я можу. І що я думаю про людей, які вважають це мистецтвом, ти знаєш.

Я задивилася. 

Химерне, дике, наче щось пробивається на світ, розриваючи метал. Як трава навесні пробиває асфальт. Воно не з цього часу, і не відомо, чи буде краще, якщо воно вирветься. Кастети й нашийники - от на що воно більше схоже, ніж на чокери й персні.  З необробленого шматка металу вириваються дзьоби, пазурі, постаті людей і звірів. Заворожує, лякає. Але…

- Я б таке носила. - призналася чесно, бо руки самі тяглися до тих чи то оберегів, чи чаклунських знарядь. - І мушу тебе засмутити, Тарасе. Це чисте мистецтво. Бо воно емоційне, коштовне і викликає потяг мати його при собі. Як первісні люди носили на собі або браслети, або намиста з кісток ворогів і зубів хижаків.

- Гм. Батько каже - фігня. Ну ввічливіше. Але я краще його послухаю. А ти просто мала фантазерка. Тобі палець покажи, ти й у цьому щось побачиш незвичне й емоційне.

- Та як хочеш. Іди вже додому. Ми годину стоїмо під дверима і заважаємо людям входити-виходити.

- Ти образилась?

- Ні. Мені треба пережити побачене наодинці. Пробач. Дякую, що показав. Тепер доведеться змінити думку про тебе.  Бувай, побачимось.

Я відвернулася і стала тицяти пальцем у домофон.

Але мене схопили за руку і смикнули. Це було, скажу я вам, досить грубо.

- Ей, а ну кажи зараз же, що ти собі надумала? Я став для тебе гірший тому, що ти це побачила,  чи тому, що вважаю лохами тих, хто таке купує, але все одно продаю?

От же ж дурник. Ну що з ним робити?

- Ні. Навпаки. Ти не гірший. Ти інший. Я не знаю, який з тебе буде правник. Але  ти можеш уже зараз робити таке, чого не можуть ті, хто вчиться багато років.  Я мала на увазі, що мені треба ставитись до тебе з більшою повагою. Більше прислухатися до твоїх думок. Ти уже майстер. А я ще навіть не учениця. 

Тепер він нарешті покрутив пальцем біля скроні, потім натиснув тим пальцем мені на носа і засміявся так, що стали видні рожеві ясна, а не тільки всі його красиві великі й рівні-рівнесенькі зубиська.

- Я не проти більшої поваги, Дарино.  Але чогось мені лячно, коли ти так говориш. Ми  партнери?

- Ну.

- Тоді ми рівні.  Ми ж ще невправні сищики, без досвіду. В цьому ми однакові.

- Ну, так. На це я згоджуюсь. 

- Тоді, Дарино, ти свою повагу, будь ласка, залиш для розмов про своє мистецтво, як не можеш без цього. І не лякай мене. Ти ж подумала, що при мені треба фільтрувати базар, так?

 -Ну і про це, мабуть. Вибач, що намагалася тебе повчати. Ти мені дав гарний урок, коли показав, кого я намагаюся вчити.

- Ну от і добре. - самовдоволено проказав він. -  Ти мене більше не повчай про своє мистецтво. І взагалі не люблю ваші теревені про нього. А все інше - як раніше. Я нездібний студент і ми ведемо розшук. І ще намагаємося повернути той перстень на місце так, щоб тебе не підставити. Я дещо придумав, але тобі не скажу. Поки не додумаю до кінця.

- Добре, що нагадав. У мене ідея. Ти можеш показати, тільки  не його, а фото, батькові. Типу проконсультуватися.

- Як це?  - Він явно зрадів зміні теми.

- Типу тебе попросили оцінити, бо ти ж син такого знаного фахівця. А  ти не дуже розбираєшся, визнавати це соромно. І гроші за консультацію уже взяв,  втрачати не хочеш. Тебе нібито просили взнати - цінний чи ні цей перстень,  де й ким зроблений приблизно, все таке. Він незвичний мені чимось. Я не розбираюся в цяцьках. Але він якийсь дивний. Орнамент, ну не знаю, спитай батька, коротше.

- Ага. Спитаю, хоч не знаю, що це може дати. І нащо туди влазити.

Цей Тарас, його тільки похвали. Запишався як - заперечує, навіть коли згоджується, от же ж. 

- Ми нікуди не влазимо. Ми питаємо. Техніка безпеки - чув про таке?

- Його б підкинути при свідках і забути назавжди. - сказав він твердо. -  У мене  чуйка просто сиреною гуде, що він дуже стрьомний. І  як влізеш за ним кудись, то не вилізеш.

- І після цього я фантазерка? Ну не хочеш, не питай. Там все одно не смарагд, як ти сказав. Може камінь Гадові ті чуваки продали  обдовбані, що були на кастінгу. Продали, гроші взяли, а потім побоялися, що він взнає - там підробка. І так вирішили позбутися - типу перстень вкрали.