Їм цікаво,  коли ти впадеш і зламаєш свої тонкі руки

- Та бачу, що зможеш прогодуватися кривляннями. - він надавив мені пальцем на кінчик носа, а мені чомусь було зовсім не образливо.

І де ж моя ненависть до тих, хто торкається обличчя?

-  Хоч я бачив, скільки ти можеш з’їсти, коли голодна. Тобі треба багато працювати, якщо за їжу. - закінчив він. І гадай тепер, це був комплімент чи стьоб.

- Ну так. Я  іноді буваю дуже голодна. Забуваю їсти або так трапляється, як ці два дні. Я тебе осоромила перед родичами? Вони у тебе по-моєму занадто серйозно ставляться до етикету. Так, ніби він замінить походження.

- А він не замінить?

- Ні. Пробач. 

- І нічого тут пробачати. Навпаки. Можу тепер не перейматися. Все одно не сприймуть за принца.

- Сприймуть. Навіть якщо їстимеш руками. Я бачила, як ти ламав хліб. То треба знімати й показувати на курсах по етикету. Ти страх який породистий. І дуже відрізняєшся… Ой. Пробач. Я несу маячню.

- І знову нема за що пробачатися. Я і не хочу бути на них схожим. І до речі не знаю, як іншим, а батькові сподобався твій апетит.  І ти сподобалася. Стережися, Даро. Він справді може направити на тебе свій шарм. Ну він так це називає, а насправді то просто підкуп красивим життям - подарунки, увага, ресторани-театри-галереї…

- Не гони. У нього є шарм. І він у вас спільний. Більше нічого схожого. Але оце - є. Така цинічно-наївна  щирість, ви її ховаєте під самоіронією. 

- Ну ти й смішна, психологиня. Як скажеш. Я не ображаюся. Не хочу бути на нього схожим. Тільки ж не ламати себе через це - щоб тільки відрізнятися.

- Не ламай. Всі оті казки для блонд про вихід із зони комфорту… Ой, знов пробач…

- А на цей раз за що?

- А цього я тобі, пробач, не скажу.

Ми сміялися, вагон хитало, нас кидало одне на одного. Це нас смішило ще більше.

І навіть тітка, що бурчала про накуряться й дуркують і молодь пішла не псувала настрою.

І якось непомітно Тарас  довів мене до під'їзду. Не схотів викликати батькового водія і брати таксі. 

- Не треба іншим разом витрачати на мене час, Тарасику. Я можу спокійно дістатися додому на метро. Чи ти вирішив згадати бідне дитинство й оновити враження?

- Ой ой. Підколює вона. - Тарас не образився, такий милий. - я часто на метро їжджу.  Забула - гроші відкладаю. А на таксі не наїздишся.  

- Оу. То у тебе тому й машини нема?

- Не зовсім.  Мені б і подарували. Тільки я ж один у батька. Мене повинен возити професійний водій. Він і не знає, мабуть,  що у мене права є.  Я не можу ризикувати. Кажу ж - дітей у нього більше не буде. Безплідний він. Я дізнавався. А у мене для нього такий сюрприз є, що він ще інфаркта вхопить. Не скажу й тобі, який. Потім покажу просто.

- То ти справді можеш бути детективом, Тарасику! Таке вияснити. Це ж таємниця. Багато заплатив?

- У мене немає грошей зайвих. То родаки розпатякали. Просто треба знати, як питати. І кого.

- А...

Знаю я, кого він питав. І може навіть знаю як - ту біляву красуню. 

- Чого ніс повісила? Ти ж сама хочеш мене наставити на путь істинну. Я здібний. Просто нишпоркою бути - це якось не по-чоловічому, чи що. Тримати команду стукачів. Провокувати, засилати відсоток нагору. Знаєш сама, що їх всі зневажають. А без них …

- Знаю. То робота така. Ти ж не  пліткарка-сусідка. Щось взнаєш, щоб когось врятувати.

- Та…

- Я не того засмутилася. Я теж не матиму дітей скоріш за все. Воно для актриси може й гарно. Я не дуже сумую. Просто як у тебе щось відібрали, то його іноді хочеться. Не знати нащо.

- Ох ти ж. Вибач. Знаєш, медицина розвивається.

- Та я знаю. Не переймайся. Колись сильно промерзла і довго хворіла. Тепер все надто маловірогідне. Й гормонів якихось не вистачає.  Мені легені лікували тоді. Дід он Хоню свою колекційну віддав, щоб дихання тренувала. А на інше уваги не звернули. Не суть. Я й не хочу, ти ж чув. Актриса повинна повністю віддаватися мистецтву. А всі оті борщі й чоловіки - то таке.

- Не лякай мене. Теж мені, Фаїна Раневська.

- Ну то я так, загострила. Насправді мені ще треба стати актрисою, якій має сенс все кинути заради мистецтва.

Тарас закотив очі під лоба, зібрав їх в купку майже на переніссі й вишкірив зуби. До речі  гарні й великі. Будь-хто в такому вигляді мав би смішний або страшний вигляд, але не він.

- Ну хіба можна бути таким милим, що ти робиш, Тарасе з моїм ніжним серцем?

- Він одразу перестав робити гримаси й подивився на мене уважно.

- Знаю я такі ніжні серця. Ви з батьком взагалі ідеальна пара.  Через кожне слово мистецтво  і покладання себе на його олтар. А насправді у ваших ніжних душ шкіра бегемотяча. І нічого не хвилює вашу душу, крім тої краси й мистецтва.

- От я зараз ображуся. Ще скажи, що горя не знали, тому не розумієте нічого в житті.

- Не скажу, я ввічливий. - пробурчав він ображено.

- Ти ж не чекаєш, що я вибачатимусь за те, що виросла не в сиротинці й у мене є губна гармошка від діда?  Для мене мистецтво - то сенс життя. Я намагаюся зробити мистецтво з усього.  Нікого не змушую так робити. І ображайся скільки завгодно. Ти теж митець. Може ще більше, ніж я. Та що там я. Я ще тільки пуголовок, а твій батько справжній митець.

Він аж зігнувся від реготу.

- Ти… ти… пуголовок, а батько уже велика - ха... ой...  ха... не можу… велика жаба в мистецтві. Ти б себе чула...  Кажу ж - смішна. 

- Ти ще й сноб. -  я майже образилася, але говорила спокійно.  -  вважаєш, що ділити людей на класи негарно, а тварин на  гідних представляти мистецтво і не гідних можна?

- Ти що, образилася? - він перестав сміятися. - Я думав, то жарт.

- То і був жарт. У кожному жарті є доля жарту - чув таке? І я не образилася. На тебе не можна ображатися. Ти милий. 

- Я просто не міг стриматися. Завжди смішно, коли годинами переливають з пустого в порожнє про якесь високе мистецтво, а самі тільки й думають, як дівчині в труси залізти.