Чиї ноги красивіші, або сімейний обід

Та ну. Не може бути. Тарас мене сюди привів, щоб як раз не змушували вибирати з цих  дівиць. Хоча то він так мені сказав. А ота білявка йому дуже інтимно посміхається. І він їй - як рідній.А в неї на пальці обручка. Гм. Він же буцімто тікає звідси, бо його тут ненавидять і він сам нікого тут не любить. Не дасть себе прив’язати шлюбом до цієї родини ще більше.

Ну то не моє діло. І я не злюся. Не злюся я. Я тепле сонечко. Я мила дівчина цього милого хлопця. Я в образі.

Бо і їх сюди запросили, щоб мене показати. Тобто батько натякає, що Тарас не для них.

Хоча він не в курсі, що його син і так  налаштувався чимскоріше  піти звідси. Думаю - щоб довести й собі, і батькові, що може сам всього досягти.

Але моя злість не проходить. І це поганий знак. Він показує, що я уже підсвідомо присвоїла Тараса.

Ну словом соціальна різниця мене бісить, бо показує на перешкоду.  Або не вона бісить як така. Зараз рамки дуже розмиті й ніщо не перешкода для взаємин, а те, що ми з Тарасом прийшли разом, а посміхається він тій білявці з обручкою. Вона точно має рахунок у банку раз в десять більший,  ніж у мене. А може й у сто. 

А мій партнер і сам тут різко  виділяється, наче теж не звідси.  Він вдягнений, як і всі чоловіки тут -  в офіційному костюмі замість худі й джинсовки. І сорочка білісінька. А все одно ніякого параду й пафосу, а сама лише природність. Немов це його власна шкіра.

От у кого стиль вроджений. Все акуратно, але ніби й недбало. І ніякого натяку на те, що це парадний одяг. Оце вищий шик - таке дороге й пафосне носити, як підліток драні джинси, що прослужили все літо і їх не шкода ні порвати, ні забруднити. 

І цим він дуже схожий на свого батька. 

А його  тітоньки й племінниці наче манекени. Курки общипані.

Це вмить пронеслося у мене в голові. Потім  там запанувала пустка, в який дзвеніло одне - якого милого мене це взагалі хвилює?

І тут його батько встав і жестом запросив мене сісти поруч із собою.

Ну поруч так поруч. Важливу людину саджають навпроти. Значить я не дуже важлива, безпечна і все не серйозно. Ну або він не ввивчав психологію взаємин, ха-ха.

- Тату, це моя дівчина. Вона вчиться на курс молодше. На психолога,  Ми з нею не так давно познайомилися, але уже знайшли спільну мову. Хоч і не у всьому. Вона тобі сподобається. Теж любить поговорити про мистецтво і все таке возвишене - сказав Тарас ніби іронічно. Але і серйозно. Але і насмішкувато. І без поваги.

Стільки шарів змісту - просто,  як у слойці з кремом.

Я так з батьком не розмовляю. 

Ну тобто благословення на знайомства й стиль життя не прошу, в рота не заглядаю, але ми поважаємо одне одного.

А між цими двома явно пробіг табун чорних котів. Бо його батько теж одразу іронічно скривився.

- Бачу, ти не цінуєш свого щастя і не розбираєшся, сину. Це ж діамант найчистішої води, самородок зі щирого золота. Я у тебе зараз відіб’ю цю дівчину. Сідайте біля мене, Дарино. Нащо вам той дурник?

- Із задоволенням. - посміхнулось я. -  Люблю галантних і дотепних,  еее..

А як його звати? Тарас не сказав, от бовдур царя небесного. І я не спитала. Теж така сама.

- А, ви чекаєте, що він нас представить? - сарказм в його голосі дуже добре змішаний з ввічливістю. - От і даремно сподіваєтесь. Не там виховувався. Я Леонід Борисович.  Але можна просто Леонід, так сучасніше. А ти, синку, сядь поруч з Галинкою. Бачиш - там місце вільне,  і до нас близько. 

Тарас майже безтурботно кивнув головою, підморгнув мені й сів поруч з тою окільцьованою білявкою під тридцять, пещеною і грайливою, як кошеня. Симпатична. І одразу підсунула йому тарілку, щось туди поклала, щось налила.  На королівський обід це дійство явно не тягне.  Нема ні лакеїв, ні офіціантів. Але мило. Дуже. 

Відіграватиму, мабуть, гарно виховану дівчинку, для якої це звично. 

- Дарина голодна, батьку. - ущипливо  сказав Тарас. - Ти ж пам’ятаєш, ми були добу без грошей і …

- О, я пам’ятаю. - удавано простодушно відповів Борис Леонідович. - Тут всі пам’ятають. Ти ж бачиш, скільки вільного місця за столом. Це  все, що залишилось від тих, хто забув, як поводитись у сім’ї.

Ого. Та він  має тут абсолютну владу. Цікаво, скільки родичів було за столом раніше? Питання схоже на задачку з арифметики. Від цього я розслабляюсь і посміхаюсь, як школярка.

За великим столом тільки дві дуже дорослі жінки й три юні дівчини, мабуть, доньки, бо всі дуже схожі. І ота білявка. А де ж їх чоловіки? Обручки в усіх дорослих є. 

- Бачу. - вперто продовжує  Тарас. - Я не про місце. Я обіцяв своїй дівчині обід. А не компліменти й флірт занадто старого для неї чоловіка.

- Бачите, Даринко, що робиться? Я уже занадто старий для молодих красунь. Горе мені.

Може він очікував, що я заперечу або ще якось викручуватимусь?

Але ніт. Сам ступив на слизьке, сам і вибирайся. Тому я мило посміхнулася і сіла туди, куди він показав.

Стільці були вигідні не тільки на вигляд, а й насправді. А кімната, де ми мали обідати - гарно  вмебльована явно недешевими меблями з темної деревини.

Можливо, ці масивні стільці й стіл мали давити авторитетом на гостей? 

Навіть великі вікна, що давали досить світла, і підняті на максимум вгору штори не зменшували атмосфери солідності в цій наче застебнутій на всі гудзики кімнаті. 

Білі серветки, натерте до блиску столове начиння й білісінький посуд теж не порушували першого враження від цього дому.

Тут вміло показували старі гроші й давню звичку до багатства. Хоч може занадто відверто тиснули на уяву гостей про те, як воно має бути у домі ювеліра в п’ятому коліні.

На всьому стояла печатка бездоганного класичного стилю і вгадувалася коштовна ціна. 

Тепер зрозуміло, що мав на увазі Тарас, коли казав, що саме любить його батько бачити  в коштовних прикрасах.