Про стиль, моду і мою злість

Їхати, ще й терміново? А мої ноги ще не зовсім загоїлися. Навіть забинтувати більше нічим.

- Куди - туди? - перепитала спантеличено.

- Туди, де та дача. - насмішкувато сказав Тарас, сяйнувши білосніжними зубами й мотнувши головою кудись вбік.- Ти хоч пам’ятаєш, де це?

- Ще б мені не пам’ятати. Стільки грошей таксистові віддала, щоб доїхати. Я туди з дому їхала, не від станції. І це подвійний тариф, бо звідти пасажирів не буває.  Водій ще питав, що я там забула. Ми всю дорогу проговорили про мої етюди. Він студент теж. Підробляє, таксує. 

- Та це ж свідок! - зрадів партнер і натиснув пальцем на кінчик мого носа.

- Свідок чого? - я відштовхнула нахабну п'ятірню.  Що за дитсадок, скажіть на милість?

- Чого-небудь. Принаймні він пам’ятає, що ти на прослуховування туди їхала, а не на вечірку. Ворюга б не привертала увагу такою розповіддю, бо таке запам’ятовується.

- Ти просто Шерлок Холмс. - я мало не заплакала від цих дитячих  надій. -  Зараз на таке ніхто не дивиться. Аналізи, побої за довідкою,  два неупереджені свідки. А не мої розтерті до пухирів і крові ноги або казки якогось водятла.

- Багато ти знаєш. - зверхньо подивився на мене Тарас і хотів знову надавити на ніс, але я встигла ухилитися.

- Коротше я викликаю машину батька. І їдемо. Тобі по дорозі треба одяг купити. Оце непристойне лахміття - він показав на сукню, що так і висіла на стільці, - здамо разом із заявою. Тій дівчині теж доведеться свідчити якщо що.

- Та вона мовчатиме. Або скаже, що й сукню я вкрала.

- Ти не в'їжджаєш. - схоже роль крутого детектива йому все більше подобалася. - Ти не крала нічого -  ні взагалі, ні, що важливіше, офіційно. Ну це в тому випадку, якщо вони не звернулися до поліції. Але вони навряд зверталися. Бо якби хотіли - не влаштовували б допит. А одразу викликали наряд. Водій таксі скаже - їхала на прослуховування, вірш англійською читала. Ти  скажеш - напали, розділи, фотали без дозволу. Натякали на торгівлю людьми.

- Ой, та вони не візьмуть заяву. - ну він як дитина, їй богу!

- Не мають права не взяти. Потім  можуть покласти під сукно і тягти з розслідуванням. Але може там хтось амбітний сидить. Або  навпаки - в долі з ними. І то шанс догодити спільникам або мати компромат на сильних світу сього. Візьмуть вони все. Ти тільки стій на своєму і кажи тільки правду. Нічого не видумуй.

- А потім мене…

- Не бійся. Так треба. Потім тебе будуть умовляти або примушувати взяти назад заяву. Так простіше для всіх. А ти їм у відповідь - заберу, але щоб не публікували фото.

- Он воно що. Ти молодець. Мислиш, ніби в темі давно. - не впустила я нагоди похвалити хлопця.

- У мене дуже різні знайомі. Ти не уявляєш, кого тільки у нас в дитбудинку не було. І до мене, і після. Такі люди тепер з них виросли - де хочеш є. 

- Вперше зараз здається, що велика сім'я - не так уже й погано.

Отак ми погомоніли, а потім його батько прислав за  нами машину. І ми пішли на трасу через ліс і трохи ще пройшли пішки назад, щоб не видавати Тарасового друга. Вдень і за  гарної погоди відстань видалася незначною.

Щоправда, мій вигляд у самому лише Тарасовому худі й пантофлях на босу ногу віддавав чимось панкушним і не дуже стильним. Але водієві, здається, сподобалося. Уявляю, що він нарозказує своєму босу про дівчину спадкоємця.  Нічого. Той ще більше захоче впевнитися в усьому сам.

І він звісно захотів. Подзвонив і кілька разів нагадав про сімейний обід. Єдиний син нарешті  знайшов собі когось до вподоби. От прямо цього ж вечора покажи рідні свою дівчину й відмови не приймаються.

А ми по дорозі купили найдешевший спортивний костюм у якомусь кіоску.  Бо худі на голе тіло явно не годилося для відвідин поліції. Штанці китайського виробництва  були на мені наче бриджі, майка додавала сирітського вигляду. Ще взяли шльопки пластикові на два розміри більші, щоб не натирали.

І я зразу відіграла підлітка, задерикуватого і трохи дурнуватого, довірливого, але симпатичного. А не крадійку, яка пробралася на багату дачу, щоб вкрасти щось, спійману там на гарячому. Бо я нічого  не крала.

У відділку було тихо й сонно. І мою заяву довго не хотіли приймати. 

Але нарешті й до знудженого офіцера дійшли перспективи, коли я назвала прізвище Гада. О, ви б бачили, як швидко закрутилися коліщатка в його талановитій голові. 

Він взяв заяву, товсто натякаючи одразу і на те, що робить мені велику послугу, й на те, що то безнадійне дєло. І звісно спитав про телефончик. Але я написала, що він пропав разом з одягом, який у мене відібрали. І теж коштував не три копійки - он подивіться, я все розписала, навіть шкарпетки вказані.

Можу дати тільки своє мило - дара мавпочка хоня. Ну тобто не я мавпочка. А так воно пишеться - дара@хоня, сказала я поліціянтові й наївно хлопнула віями. Шоб він точно впевнився - я наївна дитина, ще й не дуже розумна.

Офіцер усе записав.

А потім  мене, як королеву, Тарас із водієм підвезли просто під батьківський під'їзд. Тарас сидів біля мене, заправляв за вухо пасма волосся, заглядав в очі й тримавмене за руку - щоб водій бачив цю романтику з лірикою і розказав батькові. Ну нічого так, доволі правдоподібно. Тільки цей кінь кілька разів схилявся до мене на плече й аж здригався від стримуваного реготу. Спдіваюся, водій в цей час дивився на дорогу.

- Дякую. - чемно попрощалася я. - Ти подумай, конику, наскільки краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим. Може ти  ще знайдеш з батьком спільну мову?

- Мені простіше й швидше самому розбагатіти, віриш Даринко?  - якось дуже серйозно відповів він на мій жарт.

-Вірю. Ти ж знаєш. - я піднялася навшпиньки, демонстративно, щоб водій бачив, поцілувала в щоку мого героя і пішла не оглядаючись.

Відігравала горду й легку дівчину, яка попрощалася з коханим, що її покинув - спина дуже пряма, голова трохи відкинута, крок рішучий, і в серці вмирає надія, що він покличе. Але звісно нічого такого не сталося. Бо він ще раніше уже покликав на сімейний обід.  І ми з ним не закохані, правда ж?