А може ми вдвох пошукаємо твою матір?

І все ж, і все ж...

Мені жаль прощатись з уже придуманим сценарієм  студентського бурхливого роману. Його було  б так приємно згадувати в старості - між беззубими повчаннями про мораль і жалем, що більше не можеш подати дурного прикладу.

Ну от що йому ще треба. Сам казав, що я мила, красива і ідеал. Ну правда батьків ідеал. Ех.

Завжди знала - щоб подобатись по-справжньому, треба бути поганою дівчинкою, а не ідеалом.  Що ж. Це я ще встигну. Знайду зразок, вивчу, війду в образ. Для стерва у мене є все, крім стервозності. Тож не можна допускаи фальшивої гри. Він не повірить. І тоді точно все пропало.

Бути собою - то зараз найкраще. Але що робити? Не можна закохуватись без взаємності. То не життя буде.

Але ж якщо я не можу змінити ситуацію, треба подивитись на неї з іншого боку. А що, як побачу щось перспективне?

І через пів години самонавіювання мені все стало ясно.

Друг він явно непоганий, отут мені точно нічого не здається. У нього такі друзі - дай Боже кожному. Готові довірити власну машину для втечі й перерити всі бази, щоб попередити про небезпеку.

А у мене? 

Та отож. Я уже колись бачила, як мої  друзі порскають врозтіч, як тільки запахне смаленим. 

Він не втік. Це величезний плюс. Різні історії й романи, як серйозні, так і ні,  у мене були й ще будуть. 

А от вірних друзів мені доля не відсипала. І нічого капризувати. Там  нагорі хтось мудрий вирішив зробити мені безцінний дарунок.

Натужно радіючи з цього нежданчика від долі, я розчісувала волосся п'ятірнею, заплітаючи мокрі неслухняні пасма в косу. Коли волоосся мокре, воно у мене майже темне. А так русяве. До блонди колір не дійшов, зате густе, довге й гарно блищить.

От же ж. В цьому домі його навіть зав'язати нічим. Худі діставало мені майже до колін моїх сильно загорілих за літо ніг. Воно досі приємно пахло чоловічим одеколоном і нашою спільною  пригодою. Злощасна сукня знову висіла на спинці стільця, забинтовані ноги майже не боліли, шкіру стягувало від жорсткої води з колонки. 

Перстень Тарас сховав до глибокої кишені куртки, і мені тепер майже не вірилось, що я й справді бачила ті загадкові  символи й темний метал фатальної прикраси.

Тарас картинно обливався з того самого відра. Стояв навпроти вікна, з якого я на нього дивилося. Хизувався красою тіла й рухів. А може не красувався. Просто обливався за звичкою після пробіжки.

Все ж як дивно - так швидко звикнути до зовсім чужої людини. Я ж терпіти не можу  чужих і незнайомих.

Мені тому й треба більше тренуватися й виступати, щоб нормально себе почувати між люди. Бо зазвичай вони всі так дістають самою присутністю, що після пари годин спілкування треба добу відпочинку. Лізуть в особисте, щось своє ллють у вуха, роздають поради як жити, хоч їх ні про що не питали. Ніякого уявлення про дистанцію.

А цей ні,  цей зовсім не дістає. Принаймні поки що.

Він справді якимсь дивним  чином так і не розізлив мене по-справжньому нічим, крім того відра. Та й то, я не на нього злюся. А на те, що він мене не сприймає романтично. А тільки по-діловому. І нарошне дражниться.

Я в курсі, що про це всі знають - навіть принцеси ходять в туалет. І я навіть не принцеса.

Але це не означає, що мій  ідеальний хлопець  має про це не те що знати, а навіть думати. А він ідеальний, хоч і не мій. 

Витріщаюся з вікна, як він обливається водою з колонки, стріпує волоссям, як блищить на сонці мокра шкіра, під нею треновані м'язи ходять - і сама собі заздрю.

Ну от така я послідовна. 

Нехай він прямолінійний, нехай допоміг не через те, що закохався з першого погляду.

Але все інше в ньому  мене причаровує все сильніше з кожною годиною, відколи ми разом. І я нарешті розслабилася. Відчула себе в безпеці й відпочила. Хто б знав, що можна відпочити під час втечі?

А я ж дуже втомилася за ці канікули. 

Праця  від сходу сонця до заходу, швидка  зміна локацій, постійна присутність поруч малознайомих і чужих людей. 

Ми з двома гітаристами уже друге літо грали де тільки можна і перед усіма, хто платив. І заробили непогано. Моя заслуга в тому теж була.  І тренування допомогло. Ну я сподіваюся, що допомогло.

Я тепер спокійно ставлюся до будь-якої публіки.

Але все одно тіло й розум наприкінці цих канікул просто кричали про перерву. 

Я мріяла про тиху гавань, де можна наодинці прийти до тями й знову вийти назустріч цьому прекрасному зеленому світові й людям, що нічого поганого мені не бажають і зовсім не винні, що їх так багато і вони такі чужі.

Ще навесні вхопилася, як за соломинку, за пропозицію Гадових батьків про кастинг. Перший тур був легкий. Він пройшов на початку літа. А зараз уже треба було підійти серйозно. Я підготувала монолог і пластику, вірш на всяк випадок - англійською. Ну може пощастить на цей раз, думала. Виграю оплату навчання. Чи хоча б тут візьмуть на якісь треті ролі. Буде справжня практика. А не оті підробітки в кафешці на лівому березі, поки всі жують і п’ють. А ти їм грай для кращого перетравлення їжі.

Зате там гроші платили, нехай і невеликі. І чайові були, хоч і приставали усякі дяді напідпитку  теж часто.

Так ні, захотілося зрізати частину шляху тим кастингом.

Фу. Як згадаю…

Страшно, противно, ще й сама влізла в цю багнюку.

Там майже одразу щось пішло не так, і он до чого дійшло. 

Та дівчина  мене чи врятувала, чи підставила. І я тепер не знаю навіть, вона в змові з Гадом чи підставила нас із ним обох.

Гад - ще той гад, як виявилося. Промовисте прізвище людині дісталося. 

Сам він поки що просто Гад. А його тато Главгад десь там дуже високо. Не в політиці й не світиться ніде. Тільки звідкись усі знають, що він може рухати політиками.  

Грошима смітить малий Гад так, що аж гидко дивитися. Ніхто з тих, хто гроші заробляє, так не робитиме. І правду Тарас сказав - ніхто з тих, у кого насправді колись були великі гроші, не вірить, що вони все вирішують.