Перстень із зеленим камінчиком

- Справді не брала. Я на кастинг йшла. З однією Хонею й телефоном в клатчі. Куди мені було щось брати - у мене навіть кишень не було. Маленька чорна сукня й чорні конверси. Хіба що проковтнути могла оту пропажу. Як в детективі. Там жертва ковтає флешку або пакет з наркотою. А далі може бути так, що мене десь зустрічають і під наркозом дістають з живота. Або без наркозу, як у жахастиках. І не зашивають.

- Або просто чекають, коли ти в туалет підеш. - уже не так підозріло проказав Тарас, збивши весь пафос моменту.

- Та ну тебе, про таке ніде  не пишуть. - я моментально випала з образу жертви наркоторговців, і це мене дуже заспокоїло.

- Звідки ти знаєш, що про таке пишуть?

- Та сама щось пишу. Для сценаріїв. І читати люблю трилери та детективи. Про туалет нецікаво і не покажеш на сцені, та й у кіно теж. А про операцію без наркозу - ого як видовищно. І не зацензурять.

- Тоді ясно, що ти собі нафантазувала. То все в книгах. А в житті не так. Точно не брала? - перепитав він явно для годиться, бо у нього уже явно був метод для перевірки.

- Перевірятимеш, коли я захочу в туалет?

- Ні. - він показав пальцем на підлогу -  Там щось є. У твоїй сукні. Чула, як гупнуло?

- Вона не моя. Мені її дівчина дала одна. Вона, здається,  дівчина Гада. Ну вона так поводилася принаймні. В нього їх як гуталіну на гуталіновій фабриці. Але ця там, як вдома була. Не на кастинг прийшла, це точно. І може я її навіть раніше десь з Гадом бачила. Красива така білявка.

Я потяглася знову за сукнею. Вона була наче з луски, така тканина чорна з полиском. І зараз нагадувала мені ця сукня змію, що звернулася клубочком. Чи то спить, чи готова вжалити.

- Не руш, дурна. Почекай. - зупинив мене Тарас.

- Ти про відбитки пальців?

- І про них теж. Хоч твоїх там уже і так багато.

Він взяв два пластикових пакетики, в яких  раніше були запаковані куплені в сільському магазині консерви й хліб. Натягнув на руки, підняв сукню. Під нею нічого не було.

- І справді кишень немає - сказав цей капітан очевидність. - Що там у твоїх детективах треба робити далі?

- Подивитись шви й підклад. Тільки звук був не такий, нібито у шві було. Тканина тонка, шви малесенькі. Воно явно важкеньке таке, але не велике. Я б відчула, якби воно тисло або муляло. Платтячко трохи замале на мене.

- Ага, я помітив. В грудях воно тобі точно затісне. - сказав він схвально. - Давай зніми все зі столу. Тут, схоже, ти не все нафантазувала. Роздивимося уважно. І туфлі теж, раз таке діло. Я надіявся, що то блискавка металева дзенькнула. Але воно суцільне, навіть застібок нема.

Я швидко прибрала все зі столу на підвіконня.

Тарас розклав сукню, вивернувши її навиворіт. При цьому знов почулося явне гупання. Але тихше, ніж тоді об підлогу.

Перевернули сукню на інший бік. Спершу здалося, що нічого крім ниток і тканини тут немає.

Але Тарас пройшовся пальцями по всіх швах. І на відвороті плечиків, з тої сторони, де тканина торкалася стільниці, було щось тверде. Коли ми  вивернули наплічник, в ньому виявився майстерно схований досить масивний перстень з зеленим каменем. Старовинний на вигляд, не блискучий, незрозумілого для мене кольору і з насічками, схожими на руни.

- Смарагд? - спитала я, бо не розбираюся у каменях. -  Чи смарагди прозорі? А це не дуже. Або він брудний і його щойно витягли зі схованого старовинного скарбу. 

Одразу уявила, що це Гадові підігнали студенти-археологи після літньої практики. І що прикраса дуже цінна. 

- А рожеві смарагди бувають? - спитав мене Тарас.

- Мабуть, ні. Хоча тобі краще знати. - посміхнулася я. - Аж цікаво, якого воно кольору.

- Як твої губи. Батько каже про такий - голубина кров. Дуже дорогі, якщо натуральні. Але зараз їх штампують. Майже неможливо без мікроскопа визначити, чи не синтетичний.

- Шкода. Я уже детектив придумала. Як  завдяки дальтонізму вирізняю справжній смарагд від десятка для вас усіх однакових підробок.  Бо я бачу набагато більше відтінків зеленого.

- Справді бачиш?

- Ну.

- Так от - я тобі збрехав. Голубина кров - то твої губи після сну. Такий колір. А цей камінь зелений. Запам’ятала колір? 

- Звісно.- сказала я ображено. Перевіряти він мене задумав. Я це йому пригадаю.

- Я не дуже здібний ювелір. - продовжив Тарас так,  ніби не він мене тільки що підколов. - батько казиться. Але мені здається, що це скло.

- Ех. А я уже цілий трилер придумала. Як ми тікаємо від розкрадачів історичних скарбів.

Тарас похитав головою заперечливо. Типу не заважай фахівцеві ділитися експертною думкою.

- І ще я слюсар. Дуже здібний. Батько з цього теж казиться. І я тут  бачу свіжі подряпини -  на обідку,  що затискає камінь. Розумієш натяк?

Ух ти, так це ще крутіше закручено. Ото я встряла, аж самій собі заздрю.

- А то. - відповіла, як відмінниця визубрений урок. - Подвійна підстава. Хтось вийняв справді цінний камінчик, вставив скляну або ще якусь підробку. І щоб не викрили - підкинув мені.  А щоб не зразу знайшли - дав змогу втекти. Бо треба буде пояснити, куди дівався камінець. І пояснювати, коли спіймають, доведеться мені. А не тому, хто поміняв камінці.

- Ай молодця…

- Та отож. То я справді втрапила.

- Схоже. Перстень великий. Тобто на чоловічі пальці. Дуже не новий. Метал містить золото. Хоча воно  там чисто номінально. Міді значно більше - бачиш червоний відтінок?

- Не бачу я червоного, ти забув.

- А, ну так. Його носили, але не полірували. Є блискучі місця, там, де торкалося шкіри. Проба найнижча.  Щоб тіки щиталось. Нащо туди цінний камінь вправляти - не знаю. І ще робота старовинна або під старовину. Камінь не огранений, просто заполірований - це називається кабошон. І тримається в оправі не лапками, як уже давно роблять. А обтиснутий обідком з усіх боків і знизу. Ну або підробка. Для колекціонерів-лохів. Тому і сплав такий, як у старовину, коли не могли гарно очистити метал від домішок, і золото було значно дорожче, ніж зараз.