Він пирхнув іронічно. І ще більше нагадав мені коника, що насміхається з невмілої вершниці. Такі прикидаються сумирними, а очі такі чесні, що аж підходити лячно.
- Ясно. - сказав насмішкувато. - Ти не сильно фантазуй. Я не сирота, як виявилося. А на слюсаря і справді вчився. Гарно виходило. Золоті руки. Були. Зі збитими нігтями, в мастилі й кіптяві. Відмити було складно. Але казали, що мої руки мене завжди прогодують. Не пропаду. А потім батько мене знайшов.
Він знову говорив рубленими фразами. Як тоді, коли треба було берегти дихання. Зараз певно теж було треба. Гнів його душив. Це відчувалося в кожній паузі між реченнями.
-Ти не радий? - перепитала тихо.
Сама лізу в особисте, хоч ненавиджу таке. Що це зі мною?
- Не знаю. Спочатку зрадів. Ми всі мріяли, знаєш, що нас залишили через якісь непереборні обставини. А потім знайдуть. І от він знайшов. А мати, сказав, померла. Десь під парканом. Ну не буквально, а щось погане казав про неї. Я не вірю, він тоді дуже злився і досі злиться. І на мене, що питаю. І на неї теж. Так на мертвих не зляться. Може ще знайду.
- Знайдеш, напевне. - у мене голос сів.
Який придурок таке сказав про матір рідній дитині, нащо?
- Звісно тебе ображає таке ставлення. - нащось ляпнула нетактовно.
- Мене не ображає. Тільки я не відповідаю його вимогам. У нього більше не може бути дітей. Мабуть, тільки тому й забрав із сиротинця. Менше треба було тягатися по бабах. Не зв'язувався б із ким попало, і мене б не було, і проблем у нього теж. Ну таке. Я ж начебто здоровий і не дуже тупий, а вчитися не можу. Не лізе воно в мене. Слюсар - то моє. Ну він розізлився. Потім сказав, що то її гени. Мене просто треба правильно оженити, то онуки візьмуть на себе управління.
- Нічосі сантабарбара, як моя бабуся каже.
- Так що не вгадала ти. - твердо поставив крапку Тарас. - Не добився я нічого. То все на мене з неба звалилося. Я і є кінь. Жеребець. Хочуть мені кобилу знайти. Щоб рідна кров справу продовжила.
- Не сумуй. Ти гарний кінь. Правда. І насильно нікого не можна оженити. То ти зараз сердитий.
- Трохи є на що сердитись, Даро. Там двоюрідних племінників з племінницями уже був десяток, коли я знайшовся. Уяви, як вони зраділи. Кубло зміїне. Вічно треба бути насторожі. То мене алконавтом виставили, тепер тільки мінералку п’ю, бо змусили підшитися. І от зараз з тим гаманцем теж хтось підставив. Гроші ці підкинули. І здається, щось згодували токсичне. Бо голова погано варить. І ще добре, якщо то грошима обійшлося. Щоб гіршого чогось на мене не повісили.
- Он воно як. - дурнувато сказала я. - А я думала, то у мене проблемси.
- І з твоїми розберемось. Таке треба на корню множити на нуль. Поки не розрослося. Я зараз метнувся по своїм, хто не відвернувся. Обіцяли пробити все, що можна.
- Так тепер вже небезпеки нема? - мій голос був живою надією.
- Невідомо, Даро. Якщо там щось серйозне, то скоро мене знайдуть. Нам тут довго не можна бути. Один з наших може взнати в поліції. Як там все погано - попередить. Але ж не серед ночі взнаватиме, щоб увагу не привертати. Може зранку дізнаюся, що батька прибив і забрав собі гаманець. Замість спадку, ага.
- То батьків гаманець?
- Таке спитаєш. Не знаю. Ми з ним познайомилися уже пізніше, ніж синові на морожено дають з гаманця гроші. У мене на картці все. Пробач, не треба було тобі такого казати. Ти повірила, що я Джеймс Бонд останньої версії.
- Та ладна, не переживай зарані. - несподівано навіть для себе сказала я, боягузка, що тільки но трусилася, згадуючи обшук. - Може нам дадуть хоч поспати. Мені б документи забрати з дому. І поїду звідси знову. Гратиму на вулицях, скетчі малюватиму, може десь в кафешку візьмуть. Хоч без супроводу не те. Та це не страшно. Назбираю грошей, може й не повернусь сюди.
А воно заразне - отой рублений стиль. Я його несвідомо перейняла. Красиво до речі. І ще треба зрисувати оту його спокійну поблажливу манеру слухати співбесідника. Плюс сто до авторитету в компанії.
Він сидів навпроти мене, його силует уже можна було розрізнити, явно скоро світатиме. Видно було, що Тарас трохи нахилив голову до плеча. Заснув чи заслухався моєї бравади?
- І ти не переживай. - трохи тихше додала я, бо може і правда спить. - Вбити людину, щоб на когось повісити, то більше в кіно буває. Ну твої родичі ж не бандити, сам казав. Інтригани просто. Скоріш обвинуватять у крадіжці. Ну виженуть тебе з сім'ї як недостойного. І гуляй конем. Підеш слюсарити.
- Забий - відповів він спокійно. - Я не переймаюсь, аби тільки не тюрма. Звик до всього уже за ці роки. Тільки відсидіти, щоб комусь більше спадку дісталося - оце вже ні. Скоріше вони у мене присядуть, паразити.
Ми ще трохи поговорили й непомітно заснули на плечах одне одного.
Холодно зранку, тож уві сні ще й обнімалися для тепла.
Він прокинувся, як тільки засіріло. Від холоду, що накинувся зразу, як тільки Тарас перестав мене гріти, я теж прокинулася.
І відразу зацокотіла зубами - натурально мною трусило. Довелося прикусити палець, бо було соромно за таку реакцію.
Тарас нарешті знайшов ключ, ми швидко зайшли.
В домі було не набагато тепліше, ще й душно.
Але знайшлося там велике ліжко і ковдра, ще й гостьові халати на гачках дверей.
Тарас пішов подивитись, що там є корисного в домі й де можна підзарядити смарт.
А я миттю зідрала з себе чужу шматину. Кинула на стільця, завернулася в халат
Тут і Тарас прийшов сказати, що з господарства є відро і миска. І все.
Мені було чути його, як крізь вату.
Ми не змовляючись звалилися на ліжко і проспали ще бозна-скільки. І що було, коли прокинулися - вечір чи ранок, не знали, поки в телефоні не подивилися.
Навіть їсти не хотілося. Все вчорашнє здавалося диким сном.
Тарас був бадьорий, вже вмитий. І з гарними новинами.
#2059 в Молодіжна проза
#9135 в Любовні романи
#3537 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 05.03.2022