Ти справді не брала там нічого? 

Він пирхнув іронічно. І ще більше нагадав мені коника, що насміхається з невмілої вершниці. Такі прикидаються сумирними, а очі такі чесні, що аж підходити лячно.

- Ясно. - сказав насмішкувато. - Ти не сильно фантазуй. Я не сирота, як виявилося. А на слюсаря і справді вчився. Гарно виходило. Золоті руки. Були. Зі збитими нігтями, в мастилі й кіптяві. Відмити було складно. Але казали, що мої руки мене завжди прогодують. Не пропаду. А потім батько мене знайшов.

Він знову говорив рубленими фразами. Як тоді, коли треба було берегти дихання.  Зараз певно теж було треба. Гнів його душив. Це відчувалося в кожній паузі між реченнями.

-Ти не радий?  - перепитала тихо. 

Сама лізу в особисте, хоч ненавиджу таке. Що це зі мною?

- Не знаю. Спочатку зрадів. Ми всі мріяли, знаєш, що нас залишили через якісь непереборні обставини. А потім знайдуть. І от він знайшов. А мати, сказав, померла. Десь під парканом. Ну не буквально, а щось погане казав про неї. Я не вірю, він тоді дуже злився і досі злиться. І на мене, що питаю. І на неї теж.  Так на мертвих не зляться. Може ще знайду.

- Знайдеш, напевне. - у мене голос сів. 

Який придурок таке сказав про матір рідній дитині, нащо?

- Звісно тебе ображає таке ставлення. - нащось ляпнула нетактовно.

- Мене не ображає. Тільки я не відповідаю його вимогам. У нього більше не може бути дітей. Мабуть, тільки тому й забрав із сиротинця. Менше треба було тягатися по бабах. Не зв'язувався б із ким попало, і мене б не було, і проблем у нього теж. Ну таке. Я ж начебто здоровий і не дуже тупий, а вчитися не можу. Не лізе воно в мене.  Слюсар - то моє. Ну він розізлився. Потім сказав, що то її гени. Мене просто треба правильно оженити, то онуки візьмуть на себе управління.

- Нічосі сантабарбара, як моя бабуся каже.

- Так що не вгадала ти. - твердо поставив крапку Тарас. - Не добився я нічого. То все на мене з неба  звалилося. Я і є кінь. Жеребець. Хочуть мені кобилу знайти. Щоб рідна кров справу продовжила.

- Не сумуй. Ти гарний кінь. Правда. І насильно нікого не можна оженити. То ти зараз сердитий.

- Трохи є на що сердитись, Даро. Там двоюрідних племінників з племінницями уже був десяток, коли я знайшовся. Уяви, як вони зраділи. Кубло зміїне. Вічно треба бути насторожі. То мене алконавтом виставили, тепер тільки мінералку п’ю, бо змусили підшитися. І от зараз з тим гаманцем  теж хтось підставив. Гроші ці підкинули. І здається, щось згодували токсичне. Бо голова погано варить. І ще добре, якщо то грошима обійшлося. Щоб гіршого чогось на мене не повісили.

- Он воно як. - дурнувато сказала я. - А я думала, то у мене проблемси.

- І з твоїми розберемось. Таке треба на корню множити на нуль. Поки не розрослося. Я зараз  метнувся по своїм, хто не відвернувся. Обіцяли пробити все, що можна.

- Так тепер вже небезпеки нема? - мій голос був живою надією.

- Невідомо, Даро. Якщо там щось серйозне, то скоро мене знайдуть. Нам тут довго не можна бути. Один з наших може взнати в поліції. Як там все погано -  попередить. Але ж не серед ночі взнаватиме, щоб увагу не привертати. Може зранку дізнаюся, що батька прибив і забрав собі гаманець. Замість спадку, ага.

- То батьків гаманець? 

- Таке спитаєш. Не знаю. Ми з ним познайомилися уже пізніше, ніж синові на морожено дають з гаманця гроші. У мене на картці все. Пробач, не треба було тобі такого казати. Ти повірила, що я Джеймс Бонд останньої версії.

- Та ладна, не переживай зарані.  - несподівано навіть для себе сказала я, боягузка, що тільки но трусилася, згадуючи обшук. - Може нам дадуть хоч  поспати.  Мені б документи забрати з дому. І поїду звідси знову. Гратиму на вулицях, скетчі малюватиму, може десь в кафешку візьмуть. Хоч без супроводу не те. Та це не страшно. Назбираю грошей, може й не повернусь сюди.

А воно заразне - отой рублений стиль.  Я його несвідомо перейняла.  Красиво до речі. І  ще треба зрисувати оту його спокійну поблажливу манеру слухати співбесідника. Плюс сто до авторитету в компанії.

Він сидів навпроти мене, його силует уже можна було розрізнити, явно скоро світатиме. Видно було, що Тарас трохи нахилив голову до плеча. Заснув чи заслухався моєї бравади?

- І ти не переживай. - трохи тихше додала я, бо може і правда спить. - Вбити людину, щоб на когось повісити, то більше в кіно буває. Ну твої родичі ж не бандити, сам казав. Інтригани просто. Скоріш обвинуватять у крадіжці. Ну виженуть тебе з сім'ї як недостойного. І гуляй конем. Підеш слюсарити. 

- Забий  - відповів він спокійно. - Я не переймаюсь, аби тільки не тюрма. Звик до всього уже за ці роки. Тільки відсидіти, щоб комусь більше спадку дісталося - оце вже ні. Скоріше вони у мене присядуть, паразити.

Ми ще трохи поговорили й непомітно заснули на плечах одне одного. 

Холодно зранку, тож уві сні ще й обнімалися для тепла.  

Він прокинувся, як тільки засіріло. Від холоду, що накинувся зразу, як  тільки Тарас перестав мене гріти, я теж прокинулася. 

І відразу  зацокотіла зубами - натурально мною трусило. Довелося прикусити палець, бо  було соромно за таку реакцію. 

Тарас нарешті знайшов ключ,  ми швидко зайшли. 

В домі було не набагато тепліше, ще й душно.

Але знайшлося там  велике ліжко і ковдра, ще й гостьові халати на гачках дверей.

Тарас пішов подивитись, що там є корисного в домі й де можна підзарядити смарт.

А я миттю зідрала з себе чужу шматину. Кинула на стільця, завернулася в халат 

Тут і Тарас прийшов сказати, що з господарства є відро і миска.  І все.

Мені було чути його, як крізь вату.

Ми не змовляючись звалилися на ліжко і проспали ще бозна-скільки. І що було, коли прокинулися - вечір чи ранок, не знали, поки в телефоні не подивилися. 

Навіть їсти не хотілося. Все вчорашнє здавалося диким сном. 

Тарас був бадьорий,  вже вмитий. І з гарними новинами.