То був натяк на те, що ми з різних світів?

Бинтувати мої нещасні ноги? А потім бинт присохне до ран  і треба буде відривати й перебинтовувати. Ні, тільки не зараз. 

- Так темно ж. - кажу, щоб відтягнути час. - Почекаю, поки розвидниться.

- Ага.  Ти маякуй. Я із задоволенням допоможу.

- Бачу, що із задоволенням, ха.

- Ну а що такого. Ноги красиві, не кожного дня такі побачиш, а ще ж і потримати в руках. Я, знаєш, розбираюся.

- Ні секунди б не засумнівалась, що ти спец по дівочих ногах!

- Ну можна і так сказати. Тільки я мав на увазі, що вмію гарно бинтувати.

Як незручно вийшло. Це ж треба так спійматися на гачок. Добре, що в темряві не видно. Бо кров прилила до щік. Знову він з мене кепкує.

- А. Добре. - кажу, щоб він не подумав, що присоромив. -  Тут природа кругом, мають рости подорожники. Вони кращі за пластир. Не прилипнуть до ран. Теж зранку подивимося.

- А ти звідки…

- Ну це ж всі діти знають, хто хоч раз збив колінко. А хіба одним разом обійдешся?

- Ну так. Чомусь думаю досі, що ти якась царівна, що ходила по хмарах і оце впала з неба у  наш  світ.

- Чуєш, сирітко, я нізвідки не впала. Все життя тут живу. Це ти зі свого дитбудинку  звалився. Дикий якийсь.

- Чого це я дикий?

А він не сердиться. Йому справді цікаво.

- Так одразу й не скажеш. - намагаюся і собі пояснити, що з ним не так. - Поводження. Як не з нашого часу. Мабуть, ви, сироти,  навчилися там триматися купи й допомагати.

- Ну то правда, хоч і все складніше. Ми не всі дружимо, але в цілому так. Тільки тепер  не всі хочуть мене бачити.

 - Посварився із сильними світу сього, а друзі злякалися, що на них перейде немилість? 

Він якось непевно стенув плечима й покрутив головою. Дивно - такий рішучий, а тут менжується.

- От мені гарно. - похвалилася. - Батьки мене давно відпустили на волю. Кімната у них для мене є завжди, а так не втручаються і часто не знають, де я. Вся інша рідня за кордоном. До них Гад і його посіпаки не дістануть. А може й батьків не знайдуть. У мене прізвище не батькове. Вони ж поженилися вже після мого народження. Чергову драму грали. В метриці був прочерк, там де батько.

- Он воно як. - з якимось незрозумілим, але явно відчутним підтекстом протяг він.

- От воно так. - чомусь образилася я. -  Ти натяків не розумієш?

-  Нннууу…

- Ага! Ти теж інтелігент калібрований чи просто тупиш?

- Ну туплю,  кілька діб не спав. А ти базар не фільтруєш. Знаєш, як за це може прилетіти?

- Знаю.  Прилетіло уже. Чого тепер стерегтись. Власне я натякаю на те, що нам якось треба звертатися одне до одного. І краще справжніми іменами. Щоб не заплутатись. Імена ж стандартні. Хто там по них щось зрозуміє. Чи ти якийсь там Васісуалій?

- Ага,  ти права. То я справді туплю. Бо невиспаний. Я Тарас.

- Я теж не Коломбіна. А типу Одарка. На жаль. 

- Не жаль.  Так хто ти?

- Дарина. Це як Одарка, тільки Дарина. 

- Красиво. Красивій дівчині - красиве ім’я.

І тут мене понесло. Знаю я ці раптові припливи відвертості. Добром вони ще ні разу не скінчилися. І не втрималася я ще ні разу. Хоч язика відкуси. 

- А я б тебе  Хорсом назвала. До моєї  Хоні підходить. 

- Чого саме Хорсом?

- Ти красивий, як кінь. Ну знаєш, фриз  - такий здоровенний, вороний, грива чорна до землі, її в коси заплітають, щоб не плуталась, і хвіст теж.  На ногах щітки. І гарно по копаному скаче. Як ти по лісу.

- Це була образа? - спитав він насторожено.

- Ні, але забий.  То я не виспана. Добре, що не сказала, що ти чорна перлина і міг би виграти золотий батіг.

- От знову кожне слово окремо розумію, а зміст від мене схований.

- То так  фризів називають за масть, а приз  - то такі знамениті перегони були. Ото радість,  уявляєш - прийти першим, а тебе за це нагороджують батогом.

Він тихо засміявся.

- У тебе самої ноги, як у конячки.

- Ага. Арабської. Я знаю. 

- Звідки? - він що, думав мене підколоти? 

- Ну я ж в дзеркало дивлюся іноді.

- То був натяк на те, що ми з різних світів? Щось таке типу я бидло, а ти вершниця й в конях розбираєшся? Та ти б точно у мою сім’ю краще вписалася, ніж я.

- Ні, сирітко. Я не поділяю людей на касти, верстви й світи. А ти взагалі переймаєшся дурницями.

- Тобто для тебе що слюсар по ремонту чогось там і синок якогось багатого Буратіни - одне й те ж?

- Для мене нема однакових. І не знаю, чого ти так про слюсарів. Он подивись на себе. Ти з дитбудинку, та по тобі ж видно, що успішний, освічений, вихований, здоровий, забезпечений.

- Видно тобі. Ха. Нічого тобі не видно. - проскреготів він. Сарказм з нього бив фонтаном.

- Ну хаха. Уїв. - визнала я. - Не видно. Тут і правда темно.

- А дальтоніки як бачать кольори? - перескочив він з неприємної для себе теми на неприємну для мене. Настогидло пояснювати. 

- Та звідки я знаю, що говорю про те саме, що ти питаєш? Я не розрізняю червоного. Є лінзи, трохи допомагають, якщо дуже треба. Або окуляри такі особливі, тоновані. Тільки скажу тобі одразу - мені неприємно бачити не так, як я звикла. І я розрізняю значно більше відтінків зеленого, ніж звичайні люди.

- Тож художницею тобі не бути.

- Врубель.

- Що Врубель?

- Був дальтоніком. Взагалі ніхто не помічав. І ти б не помітив, що я не так бачу, як ти, якби я не сказала, сирітко.

- То я кінь, то сирітка. Причому кінь то похвала, а сиріткою намагаєшся вколоти.

- Забий або вибач. На вибір. Я іноді малюю. Ну коли гроші треба. І граю на гармошці. У перехожих на виду, ага. Треную пофігізм. Ми ходили в метро грати. Після цього боязнь сцени - пустий звук.

- То ти артистка? Ну норм. Красива. Так і треба.

- Не знаю. - в темряві мені так  легко говорити про все на світі. - І худі у тебе тепле, забула подякувати.

- Нема за що. Та сукня на тобі сороміцька. Хоч прикрила її. Не носи таке. Хоч ти й артистка.