Він схожий на лицарського коня

Я з острахом уявила пробіжку в темряві по кущах малини й ожини між колючими деревами. І зразу перехотілося бути синьою аборигенкою з хвостом і захищати наше дерево, як в Аватарі.

А зовсім навіть навпаки схотілося побачити просіку й  рівну дорогу до самої дачі.

Отака з мене любителька природи. І це ж мені хоч не пішки долати цей шлях.

- А. Ну так. Дякую. - вдячно відповіла на пропозицію проїхатись верхи на цьому красені.

- Туфлі не шукай, я їх уже в кишені порозпихав. Спробуємо з них потім зробити щось зручніше. Бо не знаю, чи там є для тебе якісь шльопки. Дача не жила.

- А. Про все подумав.

- А ти думала. Ми, з дитбудинку, про таке завжди думаємо.

- Ніколи б не здогадалася, що ти сирота. Ти так одягнений, наче зійшов з обкладинки. І руки в тебе, як у піаніста, і взагалі. 

Що взагалі - я не продовжила, бо опинилася на широкій теплій спині, верхи. 

Стиснула колінами боки хлопця. Це ще не шпагат, але який же ж цей пацик широкий в спині. Гарно по дитбудинках вирощують. Сирітка  що в попереку, що в шиї - готовий зразок того, яким повинен бути чоловік, коли б заробляти на життя треба  було не в офісі.

Мені було дуже зручно. Перші хвилини. А потім - краще б я ішла пішки.

У цього коника виявилася дуже нерівна рись, він ніяк не міг набрати потрібний ритм і розгін.

Та і як у такій темряві це зробиш?

Тому я стиснула щелепи, щоб не прикусити язика, і намагалася не заважати йому. Злитися з конем. Не давити зайве на поперек.

Він сопів з кожною хвилиною голосніше.

Має зі мною  зайвий клопіт. Уже явно жалкує, що підібрав.

Ех.

- Чуєш? - дуже голосно серед повної тиші пролунав його хрипкий голос. - Ти так не роби.  Мені й так важко.

- Як?

- Так!

- А, так зразу б і сказав. Тепер ясно. Ха! 

Він теж коротко засміявся.

- Як тобі важко, постав мене на землю і відпочинь. 

- Я не стомився - ображений голос навіть розчулював. - Ти так колінами не роби. І взагалі. Воно відволікає. Різні думки в голову лізуть. Невчасні.

- Як скажеш. Я просто вагу раціонально розподіляю по площі.  Коли без вуздечки й сідла…

Тут він голосно заіржав, наче справжній кінь.

- Ти явно аристократка. Вершниця. А я думав - інтелігентна дівчинка, дитя вчителів.

Він говорив рубаними фразами. Мабуть, так було легше дихати.

- Ну викладають мої батьки, що такого.?

- А про коней звідки знаєш?

- А. Ну то у нас там  на Жокеї є конюшні. Я там з дитинства.  Потім довелося закинути. Але то було гарно.

Я теж чомусь говорила уривчасто. Мабуть, несвідомо зловила стиль.

- Ясно. Вершниця. Нас не підпускали  близько. Щоб не покалічилися. А то вихователям би ого як влетіло. До тюрми навіть.

- Ото суворо у вас, сиріт. Зате ти машину можеш водити. А я ні.

- Чого так? 

- Астигматизм і дальтонізм. Не можна.

- А. Буває. Зате на коні можна. З шашкою наголо. 

- І зі списом та мечем. Ага.

Його сміх дивно звучав посеред лісу. Наче хижак вийшов на полювання й лякає жертву, але не мене. Не на мене він полює.

- Там он здається світліше. Чи то у мене від темряви просто  глюки?

- Ні, справді світліше. - підтвердив він. - Здається вийшли на рівну дорогу. А то там траншей нарито в посадці. Від пожеж, чи що. Думав -  ноги переламаю. Треба б ліхтарика, та нема.

Невдовзі ми справді опинилися на дорозі, вона злегка біліла в темряві. Жаль, небо затягло хмарами. Місяць би зараз не завадив.

Але тепер мій кінь крокував, як на параді. І зовсім у нього рись не погана. То просто місцевість була непідходяща. Гарний коник.

Невдовзі ми уже були посередині дачного селища. 

- А як ми знайдемо потрібний дім?

- Легко. Він останній на вулиці. За ним чисте поле.

- Он воно як. - зраділа я. Хоч вулиць тут було явно більше одної. От сміху буде, як ми вдеремося до чужої дачі.

- Сусіди там тільки з одної сторони. Правда, як прийдеться назад іти, то  це як раз у всіх на очах. Кожний собака побачить. Та ми не ходитимемо. Там десь село через те поле. Там і поїсти куплю. 

- То було б дуже непогано - поїсти.  Я поки що не хочу. А під полудень тебе з'їм. Ще й мало буде.

- Ой, боюся-боюся.

- А що, ти сирітка, нікому не потрібний. Я зла баба Яга, костяна нога. Все сходиться.

Ми сміялися, замовкали на мить і знову заливалися.

Видно стрес так виходив. Переляк. Раніше таке називали чесно  - переляком.

Останній ривок для мене виявився найважчим. Довелося перелазити через високу сітчасту загорожу.  Бо ключі повинні були знаходитись десь під домом. А від воріт їх не було. 

Тому я вчепилася з усієї сили у брус  паркану із сітки. Якби не мої зранені ноги, можна було б спокійно перелізти. Але акторська уява намалювала іржу, що потрапляє в кров, а там уже і сепсис, і все таке смертельне і болюче.

Уже бачила себе в агонії й думала - на чолі буде холодний піт, чи жар все висушить.

Він подивився на це хвилинку. Потім я відчула на п’ятій точці його ручиська, мене підкинуло, і я уже сиджу верхи на брусі, а цей нечема легко перелітає перешкоду й стоїть внизу, тягне до мене лапи й хтиво посміхається. 

Ну не те щоб мені не подобалось, коли я комусь подобаюсь, але ж він явно насміхався.  

- Я це запам’ятаю. Ти ще не знаєш, яка я мстива. У мене  довгий списочок. І ти там не перший. Але оте гиги я тобі пригадаю. Начувайся.

- Мені уже страшно, смішна ти кривляка. Давай скоріш. Ще ті ключі шукати. А як не знайдемо, то доведеться до ранку тут  кукувати. Бо ламати продажну будівлю не випадає - того навіть братан не простить.

У тебе є братан? - спитала я, щоб потягнути час. 

Було якось невдобняк плигати йому на руки, наче балерина партнерові. Ще й він так либиться, фу.

- У мене братів і сестер аж вісімнадцять. І ще ті, що були зовсім  малі, коли мене забрали додому, але тих не рахую. Давай уже. Стісняшка. Я все одно знаю, що там немає білизни.