Не треба показувати щось складне, якщо хочеш, щоб зрозуміли, що саме ти показуєш

Худі вмить зігріло. Я й не знала, що настільки змерзла у цій пародії на сукню.  Від тепла мене зморило вмить. Ну й нехай. Яка тепер різниця.

І нічого  мене трясти. Чого вам усім від мене треба, нема у мене нічого, нічого я не брала, відчепіться, я вам не….

- Прокинься.  Я б тебе і так відніс, та боюся, кричати почнеш.

- Я і почну. Може ти маніяк. Відвезеш в ліс і замордуєш.

- Ага. Це точно про мене. Чого раніше не боялась?

-Н ууу...

- От тобі й ну. Я машину підігнав.  Зараз перенесу тебе, а ти туфлі тримай. Ми їх потім десь викинемо  чи сховаємо.  І не кричи. Може я і маніяк, тільки тобі зараз зі мною краще, я думаю.

- Ага. Не гірше принаймні. В машині тепло?

- Ще ні, але нагріється. Ти волосся сховай під капюшон і  взагалі краще ляж на заднє сидіння. Щоб не видно було, коли пости проїжджатимемо. Потім встанеш.

- Як скажеш, вар’яте.  

- Потерпи, ноги тобі пізніше обробимо перекисом або ще чимось. Коли від'їдемо. В аптечці щось таке  повинно бути.

- Ти не знаєш, що у тебе в аптечці?

- То не у мене.

- Ти вкрав машину?

- А хоч би й вкрав. Ти он гаманця вкрала, не випендрюйся.

- Ага, ясно.  

- Що тобі ясно? Не крав я нічого. То мені дали покататися.  От бачиш - нічого ламати не треба.

Він пискнув відкривачкою, чи як там воно називається, відчинив дверцята, я всілася на заднє сидіння чогось дуже не нового на вигляд, але чистого і м'якого.

- Нічого, якщо я посплю? - спитала уже засинаючи.

- Нічого. Я трохи поспав, то сильно попустило. Тепер би попити, але то пізніше, коли від’їдемо. У мене трохи грошей є.

- Трохи? - я аж прокинулася. - Та у тебе в гаманці вистачить на вагон миргородської. Чи ти тільки Віши п'єш? Так все одно вистачить.

- Ну той гаманець я віддав кому треба. Нехай перевірять, чи за ним трупака нема. У мене знайомі є, проб'ють де треба.  Бо я не знаю, як він до мене потрапив. А гроші мені позичили разом з машиною. Невеликі.  Та нам тут не дуже далеко і їхати. Вистачить поки що.

- Ага. Пам’ятаю. В ліс. Джек-потрошитель.

- Не смішно. - а по голосу було чути, що він посміхається, лицемір такий. -  І правда нам в ліс. Там дача  знайомих. Будемо сімейну пару зображувати. Типу зняли на відпустку. Я поки розберуся з тим, що то зі мною  взагалі було. А ти  - не знаю. Сама вирішуй. Мені зайва проблема на шию не потрібна. Не хочеш, не кажи. А як хочеш, то чого б не помогти такій симпатюлі. Може ти ще цілуєшся гарно?

- Ти точно маніяк.

- Я не маніяк, а як сусідам показати, що ми подружжя?

- Ну як, ти ніби вчорашній. Сваритися час від часу голосніше. Обідати разом. Борщ я варити не вмію, до речі.

- Сваритися? Тоді повірять, що подружжя - ти серйозно?

- Ну. То коханці за ручку ходять і цілуються. А подружжя сваряться, не розмовляють і сидять кожен у своєму телефоні.

- Нічосі в тебе досвід.

- Це не досвід, а зрозуміла для глядачів сцена. Роби так, і усі повірять. В тебе, мабуть, батьки живуть, як голуби? Не бреши, що ніколи не сварилися.

- Я з дитбудинку. Сімейного типу. Там ніхто не свариться з дорослих. Не при дітях принаймні. І в телефонах не сидять, їм ніколи. Вони ж на роботі.

- А, пробач.

- Нічого пробачати. Мені принаймні не отруїли дитинство отією ругнею і всім таким.

- Тю. Й мені не отруїли. Ти ж питав про те, як створити образ подружжя. Отак треба, як я сказала. А не поцілунками перед сусідами.

- А ще кажуть, що діти розлучення погано переносять.

Ну у нього й питання. Я остаточно прокинулася. Знайшов експерта з розлучень.

- Звідки мені знати. Мої досі разом.  І не розлучаться, я думаю. Де вони ще таких собі знайдуть -  щоб сваритися і всяку драму розводити майже кожного дня, і ніхто не втік. І я їм вдячна. Розбудили таким стилем життя мій акторський талант.

- А, он воно як. Складно це все. Я думав, що сім’я - то затишок і всякі обнімашки.

- Та може. Я не знаю, воно ж в усіх по-різному. Тільки люди хочуть бачити щось одне, коли бачать пару. Цілуються - закохані. Сваряться, але разом - сім’я. Не треба їм показувати щось складне, якщо хочеш, щоб вони зразу розуміли, що саме ти їм показуєш.

- Та ти ого як в темі. Звідки? Ніби зовсім без досвіду дівчинка.

 - Готуюся до театральної школи. І на психолога вчуся. - здала я всі паролі і явки, от дурепа. -  Звідти знаю. А у мене не буде сім’ї. І так не дуже хотілося, а  тепер знайдуть, душу витрусять, щоб дізнатися про ту пропажу. Я ж не знаю, де воно. То і сказати не зможу.

- Діла. Де ти з бандитами познайомилася? На вигляд ти не з таких.

- Я і не на вигляд. То не бандити. То однокурсник.

- Нічосі однокурсники бувають. Може він теж у театральну школу хоче або якісь психологічні досліди ставить?

- Ага, щаззз. Він хоче знайти пропажу. І думає на мене.

- Ти спи поки що. Воно потім легше стане. На ранок все не таке страшне. Може тебе просто залякували. А як воно знайдеться, то  і попустить їх.

- Не попустить. Я чула, як вони сварилися. Один казав, що треба лице закрити. А другий - що не треба, все  одно нікому не зможу…

- Ясно. Спи. Розберемось. 

І я з полегшенням заснула, мені було все одно, що ноги скривавлені й болять, що вражена тим принизливим обшуком гордість кровоточить ще більше, що я в чужій машині наодинці з незнайомцем, який поводиться дуже дивно і явно щось приховує.

Сон розкрив мені обійми, і під Yesterday у виконанні дідуся і Хоні я відчалила. Мені ще ніколи так добре не спалося. Наче в колисці й тихо-тихо. Але не так тихо, як в тому підвалі. А так тихо, як в дитинстві у діда на дачі, коли ще навіть ранні пташки не співають. І навіть дідусь, у якого безсоння й дивна манера заколисувати й будити мене музикою, ще спить.

Жаль, не довго грала музика тиші. 

Мене знову торсали за плече без жодних церемоній.

- Ммм, я зараз,  ще трошки…