Ти завжди за сценарієм цілуєшся?

А що, хтось навмисне кидатиме об землю інструмент, щоб пошкодити? Спитає ж таке.

- Ну. Хотіла сказати, що це не ніж. Так ти рота затикаєш. 

- А, ну так. Нічого страшного, що там у нас далі?

- Нічого у нас далі. Ти псих, бо незнайомим віддаєш гаманці з баблом. Там напхано купюр завтовшки з два моїх пальці. Мені б не треба було пару років лабати на вулиці. Можна було б спокійно заплатити за перший курс, ще б залишилося на прожиття.

Він хитає головою. От формаліст. Та не дивиться ж ніхто. Ну я принаймні глядачів не бачу. Ні, йому все  одно треба закінчити мізансцену.

І він знову мене цілує. Хочеться відповісти. Було б що згадати і йому. У мене техніка теж гарна. Та боюсь  зіпсувати сценарій. Бо не знаю, що там прописано.

Він нарешті відривається. І до мене доходить.

- Знаю, що не так!

- Ха.  Я теж знаю. Все не так, і що?

- Тут ти правий. Але я не про те. Від тебе спиртним, ну  випивкою тобто, тхне, хоч підпалюй. А на смак - ти нічого не пив  міцнішого за воду.

- Я і  води не пив майже пів доби. Смішна ти. І цілуватись не вмієш.

От же ж! Треба було показати, як я можу. Хто грає на губній гармошці, не може погано цілуватися.   

- Чого це не вмію?

- Того. Сидиш, як лялька. Тільки серце тріпоче.

- Знаєш, я тебе боюся. Тому і тріпоче. Я взагалі психів боюся. Від них не знаєш, чого чекати. А цілуватись я вмію. Тільки ти ж сценарій не озвучив. Що, треба було? Як - пристрасно, ніжно чи ніби мені все одно?

- Ти завжди за сценарієм цілуєшся?

- Нннну… Як подумати, то так. Я завжди знаю, що зараз буду або не буду цілуватися. І з ким. І як.

- Стійкий полив’яний зольдатик. Дах не зносить, виходить. А може то я не в формі…

- Ти в формі. Дуже технічно цілуєшся. У мене аж все помокріло.

- Оу. - навіть у напівтемряві видно, що він трохи знітився. - Тоді ти взагалі молодець. Я не відчув.

- Про що б ми ще говорили під ліхтарем на газоні. Ти віддаси мені Хоню?

- Ги. Хоню. Чоловіки машинам імена дають, а ти цій залізяці. Смішна. Ти може вулична музикантка,  заробляєш горою на цій свистілці? Ясно, що тебе грошима спокусили. Так і знав, що ти не справжня  крадійка.

- Нннну…

- Що ну?  Сценарій пам’ятаєш. - підіймаємося й ідемо он туди, за рогом там лавочки й парчок. Там усе розкажеш. Всю правду. Хто замовив, яке завдання. Поки я добрий.

Заперечувати на ходу нема сенсу. У нього уже явно готовий сценарій в голові склався. 

Ми неквапно підіймаємося. Йти дуже боляче після того, як ноги трохи відпочили. 

- Нічого я не розкажу. - наче хтось за мене каже. - То не твоє діло, та й воно небезпечно для тебе, не варто тобі знати про таке.  Ті люди в ляльковий театр не гратимуться. У них прості сценарії. Без поцілунків.

Хоча розказати дуже хочеться. Просто виговоритись. Пожалітися. Він такий теплий, рішучий. Явно знає, що робить. І темна конячка. 

Знову згадую погрози, як відроблятиму три життя те, що у Гада пропало. А що пропало, так і не сказав. А як я поверну, якщо не знаю, що це було?

- Ти це зараз про що?

- Що про що?

- Ну про не моє діло і людей, що не цілуватимуть. Ти щось плутаєш. Як це не моє?  То ж вони мене підставили. Ще й тебе як свідка найняли. Я й так все знаю. Ти мені тільки розкажи, що повинна була копам сказати.

- Мммм. Не розстроюйся тільки. Мене ніхто не наймав. Я просто хтіла взяти трохи грошей на квиток.

- Не зли мене. Я уже чув цю баєчку.  Просто так дівчинка підсіла до здоровенного бугая і полізла в кишеню 

- А що, ніхто так не робить? П’яних не обкрадає?

- Ну знаєш, дівки у вечірніх ммм, назвемо це неподобство сукнями, та на таких шпиляках - ні. Нащо їм обкрадати? Такі зазвичай беруть, що дають, а не крадуть.  А ти ще й бігла, як коняка на перший приз. Явно щоб свідки були.

- Сам коняка. Що б ти знав про мої проблеми. Та менше з тим. Я про твої теж не знаю. Взагалі хто б міг подумати, що у хлопця з таким великим і товстим... А ну не дивись на мене так, я про гаманець. Що у такого багатого Буратіни можуть бути проблеми.

Він сміється, як школяр, від мого немудрящого жарту.

- Знаєш, дівчинко, люди, які думають, що гроші розв'язують всі проблеми, ніколи грошей не мали й не матимуть.

- Ну то я й не мала, хоч вони мені й дуже треба. І тепер, мабуть, не матиму. Тут би хоч втекти подалі, може не одразу знайдуть.

- Не намагайся мене розжалобити. Або кажи правду, або я тебе зараз…

- Що ти мене зараз? Можна подумати, як я тобі скажу те ж саме, що йому, ти мене йому не віддаси.

- Кому це - йому?

- Не біси мене. Хочеш - тягти - тягни. Допомагати не буду. І так ніг не відчуваю. Ще й твою маячню слухати. Я не маю найменшого уявлення про те, що у нього пропало. І віддала би з радістю, якби воно у мене було. Я не крадійка… А, розумію, як воно звучить після того, як я тобі в кишеню залізла.

- Тааак.  - він чухає потилицю від чого стильна стрижка змінює форму, але залишається такою ж стильною. - А як я тобі скажу, що це не мій гаманець? Що мені його підкинули й тебе приставили для того, щоб підтвердила - він мій і з моєї кишені? І ще -  я нічого не пив останню добу. Навіть води уже давно не пив. Мені не можна. Одне падло теж розіграло, що ніби я алкаш. І батько змусив підшитись. А якби я випив щось спиртне, то уже, мабуть, у комі був би.

- Ти спав і хропів на вокзалі. Як п’яний. Що я, п’яних не бачила?  

- Ну  втомився я. Не пам’ятаю, як відрубився. Але ти мене розбудила цоканням своїх шпильок. Ще й здивувався, що така дівка з такими ногами тут робить. А хропів, щоб ти перестала монятись і зробила, що хотіла.  Не зрозумів одразу, чого ти до  чужого хлопця полізла.

- Он воно як. 

- Ну. Я той гаманець як побачив, одразу зрозумів, що підставили. Скажуть, що вкрав. А там мої пальччики, і може не тільки гроші. І вони може позначені якось. Так не видно, а в особливому світлі напис якийсь.