Розділ 12. Ярослав

Підіймаючись на шостий поверх, я задумався, чи не проґавив щось важливе на попередніх. Може, саме там, серед усіх цих «ідеальних» жінок, я міг би знайти ту саму? Але, на жаль чи на щастя, назад шляху немає. Я й сам себе чую: «Ярославе, не будь боягузом. Давай, відчиняй двері!» Але внутрішній голос тут же шепоче: «Куди ти лізеш? Адже ти всього лише дивишся, не забудь, що в тебе є плани!»

Коли я нарешті опинився на поверсі, насилу підібрав щелепу з підлоги і зібрав думки докупи. Я стою перед якоюсь дивною аудиторією, що суцільно складається не з прекрасних дам, а з суміші квадроберів і людей у костюмах із блискучими акцентами. Невже це реально? Серйозно? На що вони сподіваються? І навіть музика, яка звучить нав'язливим фоном, нагадує щось із фільмів про космічні пригоди.

Дивлюся навкруги: хтось у шкіряних штанях із блискітками підіймає руки, наче готується до показу мод. Я позіхаю, дивлячись на цю екстравагантність. Ось так от, від божевілля до божевілля. Напевно, дається взнаки нестача кисню.

Куди я потрапив? Я очікував побачити жінок, а потрапив на якесь шоу! Так і хочеться запитати: «Де ж ваші справжні бажання, хлопці? Чи це вони і є» Але навіть цей внутрішній голос відходить у тінь, коли я бачу одного чоловіка, який застряг поміж двох кішечок з довгими хвостами, з безпорадним виразом  обличчя. Здається, він тепер розуміє, що даремно пропустив попередні поверхи.

А що ж я? Чомусь у міру подолання сходових маршів мені стає вільніше. Немов я наближаюся до заповітного виходу. Але хіба я прийшов сюди не в пошуках дружини, а потім залишився в пошуках відповідей?

«Як же ми всі тут опинилися?» — думаю, дивлячись на цю дивовижну картину. Я, здається, потрапив на фрік-шоу.

Але ще більше мене шокує те, що на цьому поверсі зовсім небагато людей. Їхні погляди сповнені відчаю та безвиході, наче кожен із них уже втратив усі надії на вдале побачення, і це — остання спроба. Я відчуваю, як ця атмосфера важчає, немов у повітрі витає щось дуже сумне й нездоланне.

Ці відчайдушні очі, втомлені від пошуків, немов кажуть: «Ми прийшли сюди, бо більше не знаємо, де ще шукати». Дехто з сумнівом озирається довкола, ніби згоден і на такий експеримент заради перемоги над самотністю. Інші застигли соляними статуями зі священного писання і намагаються усвідомити, що з ними не так. Але йдуть у підсумку в супроводі тварин. Вони готові навіть на таке — виставлятися публічно, брати участь у цій дивній виставі, де нормальні людські стосунки зникають у тіні ексцентричності.

Я б міг розсміятися над цим абсурдом, але чомусь не виходить. Серце моє стискається, коли я бачу, як самотні люди, готові йти на все заради шансу на кохання, потрапляють у цей морок. Вони стоять, ніби на роздоріжжі, не знаючи, як вчинити далі. Це не просто магазин — це місце, де надія зустрічається з відчаєм.

Що ж сталося з їхніми мріями? І як вони опинилися тут? Усі ці красиві слова про кохання та ідеальних партнерів здаються такою ілюзією, коли дивишся на людей, які застрягли між мрією та реальністю. «Напевно, всі ми шукаємо ідеальну людину, але втрачаємо себе на шляху до цього».

Я розумію, що жоден магазин не може запропонувати те, що шукають ці люди. Вони не хочуть просто партнера, вони хочуть розуміння, підтримки і справжньої любові. У цьому місці, де обіцянки й очікування зустрічаються, залишається лише одна думка: можливо, ми надто зациклені на ідеалі та не помічаємо простих радощів, які можуть бути просто перед нами.

— Мені здається, вас зацікавить наступний поверх, — адміністратор ненав'язливо підштовхує мене, і я здригаюся від несподіванки, виринаючи з роздумів.

— Перепрошую? — очманіло дивлюся на дивного типа перед собою, а він розуміюче киває головою в бік виходу.

Ну треба ж, яка в нього чуйка на розваги! Вже він би на славу повеселився тут.

— Так, Кирюха, — відповідаю з посмішкою, вислуховую його відповідь і несподівано для самого себе зізнаюся: — Ти не повіриш. Я таки поїхав у цей ідіотський магазин! — випалюю, не знаючи, сміятися тепер чи плакати.

На іншому боці лунає його голос, що сміється:

— Ти серйозно? Цей блазнівський проєкт, який усі обговорюють? Як відчуття? Ти все-таки зважився? Ну-у, друже, справа погана... Слухай, може, коли повернешся, закотимо вечірку і я познайомлю тебе з нормальними дівчатами?

Я розумію, що розмова стає комічною, уявляючи собі нормальних дівчат у розумінні друга, і вирішую додати трохи іронії.

— О, тут просто джерело історій для твоїх жартів! Я привезу тобі стільки матеріалу, що ти зможеш запустити власний стендап!

Сміх Кирила звучить, як музика для моїх вух, і я на мить забуваю про тягар цього місця.

— Я вже чекаю, як ти розкажеш, що ж за дива ховаються на цих поверхах!

Я кидаю погляд на оточуючих — людей, які мріють про кохання, і розумію, що навіть у такому дивному «магазині» є місце для гумору.

— Загалом, я зроблю все, щоб повернутися з хорошими байками. Просто знай, що мені тут незатишно, і, можливо, я повернуся з новою зачіскою! — жартую я, уже уявляючи, як Кіра реготатиме над цією фразою.

Ну а що? Волосся в мене напевно вже стало дибки.

Ми сміємося, і на мить навіть це дивне місце стає трохи більш терпимим. Але на серці все одно залишається тінь того, що я не можу позбутися відчуття, що перебуваю в якомусь сюрреалістичному фільмі.