Розділ 11. Клара

П'ятий поверх. Я підіймаюся відчуваючи, як сердечко десь усередині зрадницьки б'ється від передчуття. «Екстремально романтичні» — я навіть не уявляю, що це може означати на практиці, але це безперечно інтригує. У будь-якому разі більше, ніж усі попередні поверхи разом узяті. Нарешті, можливо, зустріну когось, хто напише мені вірші, запалить свічки просто так чи запросить на побачення під зорепадом. Може, саме тут на мене чекає чоловік мрії, готовий запропонувати не лише практичність і надійність, а й трохи шаленого натхнення.

Коли я входжу, бачу... майже загін богів. Чесне слово, їхні обличчя ніби виточені з однієї й тієї ж ідеальної моделі. Волосся укладене, зуби білосніжні, усмішки — як у рекламі. Один, вочевидь, помітивши моє збентеження, одразу ж прямує до мене, простягає руку і посміхається, ніби з обкладинки.

— Привіт, — каже він низьким голосом. — Ти сьогодні прекрасна, немов перший промінь сонця після довгої зими.

На секунду гублюся, не знаючи, що відповісти. Звісно, це комплімент, але звучить якось... надмірно відрепетировано, чи що. До того ж, «перший промінь сонця» — це явно не про мене, особливо з огляду на мої закутані шарфом плечі та ледь збентежену усмішку. І взагалі після п'яти робочих днів я — скоріше вичавлений лимон, ніж яскравий промінь світла.

По-моєму, між романтикою і відвертими лестощами є різниця. Чи ні?

— Дякую, — кажу обережно, злегка нахиляючи голову, і роблю вигляд, що роздивляюся інших чоловіків навколо.

Усі такі романтичні — один стоїть поруч зі свічкою, хоча в приміщенні не темно, інший тримає величезний букет троянд. Прямо як модні зараз інстасамці, які ходять вулицями і дарують дамочкам букети, збираючи мільйони переглядів і захоплених коментарів.

Якийсь чоловік навпроти задумливо дивиться в стелю, немов розмірковує про сенс буття або про те, як підлаштувати свої почуття під усі можливі жіночі очікування.

Мене накриває. А яка ціна всьому цьому романтизму, якщо він такий майстерний, що його можна «виставити на п'ятому поверсі»? Справжні, живі стосунки ж не про це. Це не щось, що можна розучити і потім повторити, як за сценарієм. А тут — дивлюся навколо, і замість хвилювання і трепету відчуваю дивне спустошення. Відчуття, що я серед акторів, яких запросили зіграти ролі для карколомної вистави, але навряд чи хтось із них подасть мені руку, коли я, в домашньому халаті, втуплюсь обличчям у подушку і ревітиму над якимись своїми думками. Або простягне серветку, не скривившись гидливо, якщо трапиться ранковий токсикоз. А я сама? Та я взагалі боятимуся підійти до такого.

Дивлюся навколо і думаю, що я, напевно, закомплексована просто. Бо і з цього поверху йде чимало парочок.

— Тебе щось турбує? — вкрадливо запитує чоловік із трояндами, і я здригаюся, повернувшись у реальність.

— Я просто задумалася, — відгукуюся, намагаючись приховати усмішку, яка зрадницьки тягнеться до губ.

«Ти так схожий на перший промінь сонця після зими», — подумки кажу йому, і мені стає смішно від перебільшеної романтики, яка не витримала б і легкого домашнього протягу.

Резюме: п'ятий поверх, ідеальні чоловіки, яких не зачепиш. Ну а мені? Мені потрібен хтось, хто подує мені в долоні, якщо змерзну, і запитає просто, сонно позіхаючи поруч зі мною за вечірнім чаюванням: «Як минув день?».

Роблю кілька кроків, відчуваючи на собі погляди перших кандидатів, і знову роздивляюся інтер'єр, ніби в пошуках відповіді, що я тут узагалі роблю. Коридор тягнеться вдалину, приглушене світло злегка підсвічує затишні ніші, в яких сидять чоловіки — кожен ніби уособлення досконалості. І всі вони очікують... когось на кшталт мене.

Кожен із них тримається впевнено, наче знає собі ціну. Один у дорогому піджаку сидить, схрестивши руки, його погляд немов каже: «Я гідний твоєї уваги». Трохи далі — інший, недбало гортає книжку, час від часу кидаючи оцінювальний погляд. Третій підморгує мені, і я від несподіванки відвертаюся, відчуваючи, як кров приливає до щік.

Накотило бридке, розмите відчуття. Це місце здається мені дивно чужим. Наче, переступивши поріг, я продала частину своєї чесності за можливість долучитися до готових стосунків з «ідеальними чоловіками».

Але якщо я вже тут, хоч мигцем погляну на містерів досконалості. Зрештою, може, за ідеально підстриженим волоссям і бездоганними усмішками я знайду когось, хто здатен по-справжньому... розсмішити, чи що? Або хоча б зрозуміти.

Із цими думками я роблю ще кілька кроків уперед, пробуючи впоратися з почуттям ніяковості, що росте десь усередині. І зупиняюся в центрі, як укопана, боячись іти далі. Бо далі... Що це?

Картинка, що відкривається переді мною, викликає тільки одне бажання — втекти звідси, і якомога швидше. У затишних нішах, які спочатку здавалися такими стильними, сидять чоловіки... м'яко кажучи, незвичайні. На одних надіті маски тварин, як на карнавальному балу: лисиці, тигри, зайці — хто на що здатен. Пухнасті хвости укладені поруч. Здригаюся, коли такий лис намагається тертися об мої ноги, утробно гарчачи. Що це? Що відбувається?

Відскакую вбік злякано, не встигнувши подумати, що можу образити цим. Кого? Лиса?!

Інші хизуються в дивних костюмах з аксесуарами, про які я тільки чула, і чула не з найкращого боку. Біль не може приносити насолоду психічно здоровій, стабільній людині. Чи може? Я нічого не розумію, двоїться в очах, нудить. Мені треба на вулицю! Але вийти все ще не можна. Та це тортури якісь, а не магазин чоловіків!