Розділ 7. Клара

Я встала посеред третього поверху, притиснувши руку до грудей, немов хотіла зупинити серце, яке занадто сильно забилося. На цьому поверсі, здається, вирішили над відвідувачами пожартувати — вони вибрали зразки зовнішньої краси, здатні бентежити навіть у статичному положенні. Прямо переді мною була виставка сучасних Аполлонів: доглянуті, сильні, ідеально складені — і, здається, всі, як один, з ледь ледачим поглядом, наче втомилися від власної привабливості. Божевілля, хто так виглядає в реальному житті?

Але в тому й фокус, так? Вони якось занадто красиві. Настільки, що ставало трохи не по собі. Дивлячись на це зібрання пишноти, я раптом подумала: а як це — приходити додому і щодня милуватися таким шедевром? Чи можна взагалі це витримати?

Оцінила почуття гумору власника «магазину», побачивши на вході велике дзеркало в повний зріст. Мовляв, оцініть спершу, чи по Савці свитка. Ну так, кожен хоче мати ідеал, не будучи ним сам. Несправедливо якось. Та й чи можна володіти іншою живою людиною?

Один чоловік, що стояв ближче до вікна, спіймав мій погляд і ледве кивнув, привітно, ніби натякаючи на те, що можна підійти ближче. Він безумовно створений для подіуму, а не для реального життя. І, Господи, якщо чесно, він прекрасний. Прямо як статуя, яка одного разу ожила і вирішила займатися якоюсь там офісною роботою і, ну... любити секс. І ще він, схоже, знав, що гарний. Так, упевненості в собі йому не позичати. А в його погляді читалося: «Подивися на мене. Все просто. Чому б тобі не вибрати такого, як я?»

Уявила собі цього красеня в нашому офісі в розпал робочого дня. Робота, однозначно, зупинилася б на кілька годин охів і ахів. Причому зупинилися б саме заміжні колеги, бо втомилися від сімейних трусів і непарних шкарпеток, забризканого зубною пастою дзеркала й однакової пози в ліжку. Ні, не перестали кохати. Просто це вже поруч є, а хочеться свіжості. Усім хочеться. Просто одні зуміють побороти це бажання, інші ні. А жінки побояться. Раптом вагітність?

Але тут я помітила, як стримую посмішку і ледь не починаю сміятися вголос. Ах, Кларо, який комічний вибір — стоїш тут і думаєш: як узагалі такі зустрічаються з жінками на рівних? Ці чоловіки — просто ідеальні вітрини. Так-так, є, звичайно, дами, яких приваблює саме зовнішній вигляд. Але я, здається, шукала щось... глибше, напевно. Щось із трохи менш сліпучим зовнішнім блиском, але з тим, кого можна потримати за руку, не боячись, що він злякається дощу або ґудзика, що лопнув.

«Так, спокійно, — подумала я. — Це всього лише третій поверх.

Я стримано обвела поглядом цих досконалих чоловіків і відчула, як легкий холодок ковзає по шкірі. Не те, щоб вони заморожені, — просто від їхньої самовпевненості та майже ідеальної постави віяло якимось... емоційним морозом. Вони начебто так поглинені власною красою, що на світ навколо й поглянути забули. Стоять тут, гордо задерши підборіддя, кожен із виразом обличчя, що кричить: «Ти мене гідна?»

І тут, на свій подив, я зловила себе на тому, що починаю почуватися невпевнено. Немов на секунду впала в їхню гру, наївно порівнюючи себе з цими статуями і думаючи: «Ну, Кларо, підійди ближче, спробуй відповідати». Але відчуття — ах, яке неприємне — ніби я поруч із ними абсолютно знецінилася. Наче зійшла з картини великого художника і потрапила в чорно-білу репродукцію.

Я ковзнула поглядом по їхньому рівно укладеному волоссю, ідеальних костюмах, продуманих до останньої деталі аксесуарах — усе мало бездоганний вигляд. І чимбільше дивилася, тим виразніше розуміла, що ці люди, здається, милуються собою так, що ні для кого іншого тут просто немає місця. Наче я вже не потрібна: у цьому дзеркальному світі їм не самотньо з власним відображенням.

Не втрималася від думки про те, чи є у цих бездоганних чоловіків діти? Хоч би один із них ризикнув узятися за дитячий візочок чи змінив підгузок, не озираючись на власне відображення. На мить уявила одного з цих Аполлонів у піжамі з плюшевим ведмедем, що вкладає малюка спати, і сама собі посміхнулася. Дуже вже фантастичний сюжет.

Отже, що виходить? Вони красиво посміхаються, чарівно кивають і люблять дітей? Ось уже дозволю собі засумніватися. Схоже, що все це — ошатні слова, ярлики на вітрині, заради яких хтось не посоромився прикрасити реальність. Чи варто платити за таку обгортку, коли за нею ховається порожнеча?

Ось і виходить, що ціна за цю красу з обкладинки — проста брехня. А цього мені вистачає за межами «магазину». Що в нас там на наступному поверсі?

Виходячи, помітила, як мнуться в нерішучості інші жінки, а потім більшість пішла за моїм прикладом. Як легко, виявляється, без жодного злого слова посіяти в людині невпевненість.