Розділ 4. Ярослав

Сидячи в плацкарті, я ще раз подумав: як мене сюди занесло? Кирило переконував, мовляв, пригоди не зашкодять, життя і так біля компа проходить. Але поїздка починалася не з романтики, а з абсолютної повсякденності, коли я забув узяти перекус. Купити дивного вигляду пиріжки у провідниці не наважився. Буду триматися до Києва.

Першу годину дороги я намагався налаштуватися на філософський лад, уявляв собі все, як у фільмах: ніч, я один, вікно, роздуми про життя. Але реальність не підкачала — на сусідню полицю підсіла бабуся, яка зразу ж почала розпаковувати стос сумок із продуктами. Вона запропонувала мені бутерброд. І знаєте, не встиг відмовитися — як переді мною вже лежав шматок хліба з ковбасою і огірком, «щоб сили були». Прийняв це як долю і навіть по-своєму оцінив: мабуть, життя просто підкидає нам те, що потрібно. Причому, коли здається, що настав край, особисто у мене завжди в житті з'являється така бабця (у будь-якому іншому образі) і впевнено пхає в руки бутерброд. «Безглуздо відвертатися від прямих знаків долі», — подумав я і з апетитом став наминати частування.

У якийсь момент я відкрив ноутбук, вирішивши, що можна попрацювати, але тут увімкнули телевізор у вагоні, і якийсь уже неабияк заїжджений фільм про кохання став гучним фоном. Гаразд, думаю, ну що ж... нічого не поробиш, закрив ноутбук. Зрештою, це все тимчасово, як і сама дорога. Головне — не боятися того, що буде в кінці шляху. А я реально мандражую. Он аж руки трясуться.

Варто було мені вийти з вокзалу, як почуття дискомфорту накрило з головою. Київ зустрів мене не привітанням, а чергами на вихід, таксистами із заманливим «до центру за тисячу», і взагалі всім тим, чого я намагався уникати, живучи в рідному місті. Так, комусь і воно здасться великим та галасливим.

Ну, гаразд, гадаю, треба впоратися: всього-то доїхати до цього знаменитого «Магазину дружин». Чимось жертвувати заради мети, як то кажуть.

Вирішив обійти «щедрих» таксистів і вирушив на тролейбус, все-таки атмосфера народна мені ближча. Витрати такі мені по кишені. Але терпіти не можу, коли пальці віялом, а зуби шифером виставляють.

Але й тут Київ не розчарував: ледве забрався в салон, при цьому рюкзак втиснувся не до кінця. Ззаду штовхнули, хтось бурчить. Так уже, Київ, розумію, не надто радий мені. Я йому, втім, теж. Ще жодного разу він не зустрів мене привітно. Якась у нас зі столицею склалася стійка взаємна нелюбов. Дивно при цьому сподіватися зустріти тут свою долю.

Поки стояв із виглядом справжнього героя, надійшла смс: «Ваші бонуси від інтернет-магазину закінчуються завтра». Як вчасно і доречно.

Проїхавши пару зупинок в оточенні напружених пасажирів, вийшов нарешті біля потрібного місця. Що сказати — не вразило. Якийсь непоказний вхід, химерна вивіска, але насправді — звичайні двері. Усе це скидалося на доволі дивний експеримент. Подумав, що як мінімум подивитися буде цікаво: може, ще й Кирилу потім розповім, що його ідея зазнала фіаско.

З подивом купив практично за копійки квитки, подумавши, що так жінок ще ніколи не знецінювали. Хоча цілком може виявитися всередині, що умови «придбання» дружини такі, що не потягну і я. Утім, я все ще взагалі не міг усвідомити, як когось можна купити. Нехай навіть дуже умовно.

Табличка на першому поверсі заклично вабила обіцянкою жінок, які працюють і люблять секс. По-моєму, якісний секс люблять усі. Інше питання, що не всі вміють. І не всі збігаються. Але це вже тонкощі й деталі.

Входжу до приміщення і тут же з сумом констатую схожість із закордонним борделем. Сидять, немов розмальовані ляльки, кожна у своєму осередку, і чекають, коли їх заберуть. Абсурд якийсь!

О так, я аж ніяк не монах, і бувати доводилося в найрізноманітніших місцях. Але там хоча б усе зрозуміло. Тут же...

Ну, це ж — мрія будь-якого нормального мужика, чи не так? Усе просто й практично, без зайвих заморочок: працюєш, зустрічаєшся, отримуєш від життя задоволення. Занадто просто, навіть підозріло просто. Тому, мабуть, навколо чимало чоловіків затрималося, з цікавістю оглядаючи присутніх дам.

Але ось що мене бентежить. Такі жінки, здавалося б, і без усяких «магазинів» могли б знайти собі кого завгодно. Зручні стосунки — це не дефіцитний товар, як не крути. Питання тільки в якості цієї самої «долі», яку вони могли б собі знайти. Адже що шукати і як будувати стосунки — це справа тонка і більше залежить від запиту, ніж від можливостей.

Я дивлюся на всіх цих потенційних «легких» партнерок і розумію, що мене, схоже, тут не затримати.

І раптом мене наздоганяє цікаве спостереження: з іншого кінця поверху, де розташовані двері на вихід, неспішно виходять парочки, щасливо перешіптуючись і мило воркуючи. Спочатку подумав, що це жарт або масовий експеримент. Ну, може, люди просто сміються над усією цією задумкою. Кирило б оцінив такий підхід. Він узагалі до життя легко ставиться.

Однак, придивившись, зрозумів, що обличчя в них цілком задоволені, навіть якщо трохи напружені. Здається, декому на цьому поверсі пощастило знайти ту саму «ідеальну комбінацію», просту й надійну. Хоча — чекайте-но! — власник магазину у своїй рекламній статті стверджував, що за місяць створено всього десять пар. А тут? Щойно п'ятеро щасливчиків протиснулися до виходу, ніби це не центр Києва, а каса в продуктовому.

Щось тут явно не так. Ну а що, якщо все це — таки бордель під прикриттям красивих гасел? Серйозно. Жінки сидять за скляними перегородками, немов товари у вітрині. Обирай собі до смаку, підписуй договір — і веди хоч сьогодні. Гідна жінка, здається, ніколи б на це не погодилася. Ну або мені так хотілося вірити, що світ ще не перевернувся з ніг на голову. Принаймні, не до кінця. Дивлячись на цих жінок, найменше виходило приміряти до них слово «мама». Але ж прийнято вважати, що кожна мати — жінка. На жаль, не кожна жінка — мати, якщо навіть вона народжувала. Мама Кирила — яскравий тому приклад. Але та поважає себе. І на таке б точно не пішла.