Розділ 3. Клара

Прокинулась я, як зазвичай, рано. Навіть не через будильник — а просто тому, що обожнюю суботні ранки, коли світ начебто сповільнюється і дає можливість насолодитися тишею. Тією особливою, м'якою тишею, що наповнює квартиру, поки ще тепле світло пробивається крізь закриті штори.

Спочатку я завмираю на хвилину під затишним пледом, із насолодою розтягуючи цю мить. Я люблю відчуття, коли щойно прокинулася, але ще не встала — ніби весь день попереду, чистий і не обтяжений ще жодною турботою. Мої улюблені хвилини.

Потім вирушаю на кухню. Уже передчуваю запах свіжозвареної кави — справжній ритуал для мене. Повільно обираю улюблену чашку, ту, що з легким відколом на краю, наче слід маленької помилки, яка тільки додає їй чарівності. Ставлю її під кавоварку і чекаю, поки перші краплі густої, оксамитової кави заповнять кухню ароматом, який ні з чим не сплутаєш.

Поки кава готується, я подумую, що на сніданок сьогодні приготувати, домашнє — вівсянку з медом і корицею. Повільно всипаю пластівці, намагаючись зробити все мовчки, щоб зберегти це тихе суботнє диво. Будинок, здається, вбирає в себе звуки, залишаючи лише їхні м'які, ледь вловимі відлуння. Я люблю таку атмосферу: вона ніби обіймає мене, дає відчути, що саме тут я по-справжньому вдома.

Трохи згодом, сидячи на своєму улюбленому дивані з чашкою кави і теплою тарілкою вівсянки, я дивлюсь у вікно. Вулиця ще безтурботна, як і я. На секунду уявляю, що можу так сидіти вічно — з чашкою, з видом на місто, в якому я знаю кожну вулицю. Рідне місто, у якому є спокій і затишок, якщо вмієш його помічати. Хоча багато приїжджих у відрядження тікають від столиці, як від вогню, що обпікає душу холодом. Просто вони не знають Київ так, як знаю його я. Посміхаюся цій думці.

Я люблю ось так прибирати тарілку і просто спостерігати за хвилинами тиші навколо. Наче в ці спокійні суботні години можу побути собою — не маркетологом, не кимось значущим, а просто жінкою, яка насолоджується маленькими, майже непомітними митями щастя.

І саме в ці хвилини в моїй голові з'являється щось на кшталт запитання: «А от кому б розповісти про це?»

Згадую про власну рішучість ще в четвер вирушити в магазин чоловіків. Більше з цікавості, напевне. Розумію тих, хто шукає там долю. Але насилу уявляю, що рухає людьми, які виставляють себе. Справді на продаж, чи що? Як це все там влаштовано? Чи просто вдалий маркетинговий хід, який перетворив сайт знайомств на щось більш відчутне? Тепер цікаво подвійно, з професійного погляду.

Коли я, озираючись, попрямувала до цього самого магазину, в голові міцно застрягло відчуття абсурдності. Мені тридцять п'ять, у мене пристойна робота, я люблю свою затишну квартиру, свої суботні ранкові ритуали і навіть кавові чашки. Але ось я, з серцем, що шалено б'ється, крадуся вулицею, як підліток, який ховається від сусідів і просто знайомих.

Перед дверима магазину зробила останній глибокий вдих, озирнулася на всі боки — ну а раптом? Раптом хтось зі знайомих теж тут? Напевно, незручність полягає саме в цьому — в уяві, що хтось побачить тебе і вирішить, ніби ти зовсім зневірилася. Але тоді що робили б тут вони самі? Зазвичай ті, хто кидає в грішників каміння, просто бояться, що їм самим прилетить. Упевнена, кожен третій тут — теж таємний агент, «прийшов тільки заради цікавості». Ну давай, Кларо, будь із собою чесною. Чому я справді тут? Заради експерименту, чи не так? Щоб зрозуміти, як там узагалі це все працює. Станіславський би не повірив, мабуть.

Усередині зустріла касира, який, мабуть, уже все бачив на цьому світі. Я потупила погляд, ніби тут купують щось заборонене, хоча всього-то й потрібно було — оплатити квиток. На стіні навіть весело блимала табличка з написом: «Відвідайте наш магазин щастя! Ми робимо життя яскравішим!» Посміхнулася про себе. Та вже, як за музейний квиток, так і за щастя — чи не замало запросили?

— Одне відвідування? — уточнив касир із незворушним виглядом, немов торгує хлібом.

Я кивнула, щосили намагаючись зберегти серйозний вигляд. Квиток виявився за ціною середньої булки з корицею. Якесь дивне відчуття виникло: особисте щастя коштує як відвідування музею чи булка. Питання, яке витало в повітрі, — а чому ж так недорого? Чи це просто мій внутрішній скептик дає про себе знати? Узяла квиток, вдячно кивнула і зробила кілька кроків усередину, уже відчуваючи, як хвиля сумнівів накриває з головою.

Чому він запитав про кількість відвідувань, якщо правилами цього дивного місця чітко прописана можливість прийти лише один раз.

Інтер'єр виявився несподівано приємним — чистий, стильний, майже як галерея. А на стінах якісь цитати про кохання і стосунки. Але я продовжувала озиратися, бо гадки не мала, хто ще міг наважитися сюди зазирнути.

Перед входом до приміщення на першому поверсі табличка з правилами та сповіщення, що на цьому поверсі чоловіки, які мають роботу і люблять секс. А є чоловіки, які не люблять?

Для мене ці переваги прозвучали у свідомості не надто переконливо, але згідно з правилами, пропускати поверхи не можна. Взагалі тут дивні правила. Але якщо вже сунулася в чужий «монастир», треба дотримуватися правил.

Я несміливо штовхнула двері, відчуваючи себе героїнею голлівудського фільму жахів, яка спускається в підвал, заздалегідь знаючи, що там чекає монстр. Навіщо сунулася?

На мій подив, людей тут виявилося стільки ж, скільки й на оптовому ринку рано вранці, де збираються всі пристойні господині, що роблять запаси для всієї родини на цілий тиждень. Небезпека зустріти знайомих пристойно збільшилася. Але заспокоїла себе нагадуванням: «Вони сюди теж не за пиріжками прийшли».