Розділ 24

Джоел

– Ало, ало, ти чуєш мене? Вік, ти знову зникаєш! – щось в її голосі стривожило мене, та ще й цей клятий зв’язок.

– Містер Хейз, ви можете увійти, – медсестра тихо прошепотіла, визирнувши з дверей палати, – він прийшов до тями, але поки не відомо, що саме він пам’ятає, – вона відступила вбік, даючи знак заходити.

Я хотів зачекати на Вік, та спокуса дізнатись ім’я вбивці взяла гору. Я зайшов до тісної кімнатки на одне ліжко й пильно придивився до хлопця, який ховався під ковдрою: наляканий погляд загнаного звіра, Елайджа постійно облизував пересохлі губи, виставляючи напоказ завеликі передні зуби, він тремтів, геть не розуміючи, як опинився в цьому місці.

– Привіт, Елайджа, – спокійно промовив я, – можна? – хлопець невпевнено кивнув, тож я присів на край його ліжка, – мене звуть детектив Джоел Хейз, я разом з Вікторією, дівчиною з дому навпроти, знайшов тебе в лісовій хижі, – здавалось, Елайджа не розуміє жодного слова, – ми думаємо, на тебе напали, в тебе серйозна травма голови, тому ти й в лікарні.

Елайджа знервована сіпав головою, недовірливо розглядаючи монітори життєзабезпечення. 

– Ти пам’ятаєш, як опинився посеред лісу? – хлопець безтямно блимав, а моя надія бодай щось вивідати невпинно згасала, – ти сам туди пішов чи, можливо, хтось утримував тебе силою?

Елайджа не переставав лизати губи, це все більше скидалось на нервовий тик, тож я дав хлопцеві час обміркувати сказане, повертаючись думками до Вік. Телефон мовчав, я знову натис на кнопку виклику, але з динаміку лунала гнітюча тиша. Це не давало мені спокою, та я зусиллям волі знову сконцентрувався на хлопцеві.

– Гаразд, – я потер втомлені очі, – що останнє ти пам’ятаєш?

– Вікторія, – нечітко пробелькотів той, – я х…хочу поговорити з Вікторією, – його голос тремтів, хлопець постійно затинався і, здавалось, кожен звук вартував йому неабияких зусиль.

– Вона скоро приїде, все гаразд, – я намагався поводитись дружно, та внутрішня тривога, схоже, передавалась Елайджі, – ти можеш поговорити зі мною, я її друг.

Він підтягнув гострі коліна до підборіддя й ткнувся в них обличчям, заперечено хитаючи головою.

– Я г…говоритиму лише з н...нею, – звук губився десь у ковдрі, – я ч…чекаю Вікторію.

Монітор з показниками серцевого ритму пронизливо запищав, від чого хлопця затрясло ще дужче. Він несамовито розгойдувався на ліжку, безупинно повторюючи всього одне слово – «Вікторія».

– Друже, все гаразд, ти в безпеці, – я обережно поклав долоню на тремтяче худюще плече, аби трохи його заспокоїти, та Елайджа цей жест зовсім не оцінив. У вуха вдарив пронизливий писк і я вмить відсахнувся.

В палату влетіла розгублена медсестра, а за нею лікар з великою текою в руках.

– Вийдіть, будь ласка, – медсестра стала між мною і хлопцем, котрий продовжував верещати.

– Та я лише...

– Покиньте палату, – серйозним тоном заговорив лікар, не даючи мені закінчити фразу, – зараз ви зробите тільки гірше.

Мені нічого не лишалось, як покірно вийти в коридор, подумки лаючи себе за такий безславний провал. Хлопець нарешті затих, та лікар і медсестра залишались всередині, тож я, опустивши голову, попрямував до виходу. Надворі вже добряче стемніло і я вкотре поглянув на телефон. Від неї жодної вістки. В животі неприємно смоктало, я знову натис на кнопку виклику. Нічого. Я намагався знайти раціональне пояснення, та щось всередині змусило мене напружитись. Аби не гаяти часу, я поїхав на Телеграф-стрит, хоча наперед знав, що її там немає.

Будинок, як я й передбачав, стояв порожній, на під’їзній доріжці жодних свіжих слідів – вона не поверталась додому. Десятий безрезультатний дзвінок в порожнечу змусив негайно діяти. Я забив в навігатор «Хьюстон» і знову завів мотор поліцейської автівки, яку мені люб’язно надав місцевий відділок. 

На мить серце радісно тьохнуло, з повороту на Телеграф-стрит виїздив позашляховик, та вже за секунду, під’їхавши ближче, я впізнав сусідське Шевроле. 

– Доброго вечора, – вираз мого обличчя, мабуть, виказував внутрішню тривогу, бо чоловік пильно до мене придивився, насуплюючи брови, – ви їхали по шістнадцятому шосе? – чоловік кивнув, а із заднього сидіння мене розглядав хлопчик років восьми, якого я раніше не бачив, проте одразу здогадався, що то Гарет Вуд, – ви не помітили десь на узбіччі Тойоту Круізер піщаного кольору? Боюсь моя напарниця застрягла десь на трасі.

– Ні, друже, – Том стенув плечима, – на жаль, нічим не можу допомогти, – він повільно натис на газ, розминаючись з моїм авто на вузькій вулиці. У задньому вікні я побачив насуплене, бліде личко, яке дивилось просто на мене.

Вже півгодини я їхав у цілковитій темряві, уважно вдивляючись в порожні, порослі чагарниками, узбіччя. Раптом на півдорозі до Хьюстону, у світлі фар виринули знайомі обриси автомобіля. Я різко натис на гальма й авто з вереском зупинилось біля Тойоти. Серце недобре калатало, я відчував як під шкірою барабанить кров. Навколо ні душі. Я кілька разів обійшов авто, зазираючи в кожне вікно. Нічого, жодного сліду. 

Чорт, може ми з нею просто розминулись, може вона вже вдома, намагається зв’язатись зі мною? Я всоте дістав телефон – зв’язок відсутній. В животі неприємно млоїло, а в скронях пульсувала напруга. Мені не лишалось нічого, окрім як повернутись до Телкви.