Розділ 23

Я сиділа на брудній підлозі, притулившись спиною до дерев’яної стіни лісової хижі. В голові досі лунав далекий, неприємний шум. Я закрила очі, аби не дивитись на роздерту, скривавлену ногу, з якої досі сочилась темна кров. 

Том повернувся. Його неабияк розвеселила картина, котру він застав перед халупою. Кілька хвилин огидної насмішки й глузливих просторікувань, а тоді він розтиснув лабети, з жахливим чваканням дістаючи з капкану мою ногу. Я намагалась підвестись, та від найменшого руху падала долу, завиваючи від болю. Кістка зламана, в цьому я була певна. Тож я більше не зможу втекти, я в цілковитій владі маніяка, моє життя зараз перетворюється на гру, хворобливу гру за його жахливими правилами.

Том різким рухом підняв мене над землею, тягнучи назад до будинку й пожбурив на підлогу першої, більшої кімнати. Я знову скрикнула, хапаючи зведену судомами ногу. Сльози котились брудним обличчям, залишаючи на шкірі білі розводи. Я відповзла до стіни, так-сяк прилаштовуючи зболене тіло, аби те менше сіпало. 

Тепер чоловік мовчав. Том поставив довжелезну рушницю під стіною й вхопив єдиний перехняблений стілець, сідаючи навпроти мене. Його рухи були спокійними, розміреними, він явно пишався собою, своєю цілковитою владою над моїм життям. Отже, зараз він захоче погратись.

– Їсти хочеш? – я почула шурхіт, а тоді щось тверде полетіло в мій бік, приземляючись на коліна.

– Навіщо це? – я перевела напівприкриті очі на маленький шоколадний батончик, – хіба не простіше одразу зі всі покінчити?

– А ти поспішаєш? – чоловік зачесав пальцями брудне волосся, – я думав, ти воліла б знати все до кінця.

– Я вже й так знаю, – скривилась я, намагаючись трохи вирівнятись.

– Ну то вперед, просвіти мене, – він закинув ногу на ногу, уважно розглядаючи моє бліде обличчя.

Я відчувала, як тілом струменить піт, як скрутився у вузол шлунок, як мене починає трясти від болю й напруги. Я повинна тягти час, він хоче знати, що відомо поліції, це мій останній козир, останній шанс викроїти для себе кілька зайвих годин і, якщо пощастить, Джоел про все здогадається. А може вже здогадався, можливо Елайджа знає про це місце? Та які шанси, що вбивця повезе мене туди, де його легко впіймають?

– Ти там що вже здохла? – його голос був спокійним, презирливим, ніби він говорить з пацюком, – то що тобі там відомо? Ніхрена ти не знаєш! – його обличчя перетворилось на гримасу.

Я продовжувала мовчати, роздумуючи, з чого краще почати, як змусити його говорити й забути про першочергову ціль.

– Якщо ти зараз тут, значить Елайджа все ж не заговорив, – облизавши пересохлі, потріскані губи, почала я.

– Він не заговорить, – Том схилив голову на бік, – інакше зогниє у в’язниці...в кращому разі.

Я недовірливо звела брови, задаючи німе питання.

– Ось, чому добре мати шизонутого спільника, – Том вишкірився, знову відкидаючи пасмо засаленого волосся, – я переконав його, що це він у всьому винен, що інакше ті дівки нізащо б не сіли в моє авто, що це він прирік їх на смерть, – чоловік глипнув на рушницю, – що їх кров на його руках.

– Сучий син, – збираючи залишки свідомості, прошипіла крізь зуби я, – тепер ти й з Гаретом зробиш те саме?

– Заткнись, – раптом гаркнув Том, зриваючись на рівні ноги, – мій онук хороший хлопчик, в мене просто не було вибору і, до речі, через тебе.

Я знову мовчала. Зараз він заговорить. Його обличчя палало, він захоче висповідатись, розкаятись перед лицем смерті, хай навіть не власної. Тож я чекала, спостерігаючи через завісу болю за його важкою постаттю. Том крокував кімнатою. Від кожного його кроку підлога аж здригалась, а ногу корчило черговою хвилею болю. Його груди важко здіймались, а з носа вилітало гучне дихання, як у бика – розлюченого, загнаного у глухий кут.

– Мені також не залишили вибору, – безбарвно усміхнувся Том, дивлячись десь ніби всередину, на спогади, на своє минуле, – я був маленьким хлопчиком, веселим, розумним, я не просив про таке майбутнє.

Він спрямував свій відсторонений погляд на мене. Його обличчя викривила подоба посмішки, перемішана з давнім гнівом. І, врешті, він почав свою історію:

– Мій батько завжди був тираном, всі його боялись і, водночас, захоплювались ним, мої друзі аж тремтіли перед крутим Томовим татком, він бо кому завгодно надре зад, – Том підійшов до стільця, знову сідаючи навпроти, – що він і робив регулярно. Лупцював маму, знущався над нею, зраджував їй і навіть не намагався це приховати, він був мерзотою, але я обожнював його. Я робив все, аби заслужити його визнання, його любов. Та батько дивися на мене, як на бруд, як на непотріб.

Я відчула якийсь дивний укол жалю до того маленького хлопчика, до дитини, яка всього лиш хотіла любові. Я ковтнула в’язку слину, знову намагаючись сконцентруватись на словах Тома, котрі раптом починали згасати, губитись десь у моїй втомленій свідомості. Я відчувала, як тіло під одягом палає, обличчям стікали краплини поту. Погляд ковзнув по зраненій нозі, яка зараз набувала неприроднього синьо-фіолетового відтінку. Перші ознаки інфекції. Чорт забирай, до горла раптом підкотила хвиля нудоти. Кімната пливла, я відчувала, що тону, глибоко хапаючи ротом повітря. Та чоловік не зважав на мій біль, поглинений власними стражданнями.

– Його часто не бувало вдома, він працював лісником, їздив по всій провінції,– обличчя чоловіка трохи посвітлішало, – одного вечора він повернувся якийсь збуджений, веселий...сів біля мене, розпитував про щось, ох, як я тоді радів, мало в штани не наклав, клятий йолоп, – очі Тома знову почорніли.