Розділ 22

– Добряче ж ви влетіли, – виснував чоловік, схилившись над розірваним колесом, – диск погнутий і, здається, заклинило колодку, – він підвівся, походжаючи навколо Тойоти, – з таким світлом я це швидко не полагоджу, – чоловік зиркнув на ввімкнені фари Шевроле, який стояв позаду нас з працюючим мотором.

За двадцять хвилин, що ми провели біля Тойоти, повз не проїхало жодного автомобіля. Навколо запала глуха темрява,  навислі грозові хмари, ховали яскравий місяць і все навколо ніби поглинула суцільна чорнота. Я з тривогою вглядалась у лісові хащі, які зараз здавались ще ближчими. Мені постійно ввижались якісь мерехтливі, червоні вогники, котрі то з’являлись, то зникали за міцними стовбурами. Шлунок скрутило від голоду, чи, можливо, від якоїсь підсвідомої паніки. Все тіло тремтіло, ніби готуючись втікати. В кущах знову щось тріснуло і я мало не підскочила.

– Не бійтесь, – чоловік з посмішкою перехопив мій погляд, – в машині лежить рушниця.

Не знаю, що нажахало мене більше – страх перед звіром, як й може чигати у хащах, чи факт наявності рушниці в автомобілі Тома.

– Пропоную підкинути вас до міста, а по дорозі викличемо евакуатор? – він підійшов ближче, мружачись від яскравого світла фар, – Гарет вже дуже втомився, взяв його сьогодні з собою на лісопилку, – Том зиркнув на заднє сидіння, де під важкою курткою спав хлопчик, – бідолашний геть виснажився.

– Гаразд, – якось неохоче стенувши плечима, відповіла я.

Ще раз поглянула на телефон, а тоді замкнула Тойоту і попрямувала за Томом. Навколо панувала якась зловісна атмосфера. В голові одразу виникли обличчя тих зниклих безвісти дівчат. Вони, як і я зараз, з якоїсь причини опинились вночі посеред шосе, самі-самісінькі. Вони також сіли в авто незнайомця, котрий пропонував допомогу. Тіло напружилось і рука зависла над хромованою ручкою. Та вигляд сплячого хлопчика на задньому сидінні заспокоював мене. Через кілька хвилин з’явиться мережа і я знову буду в безпеці. Це точно краще, аніж залишитись посеред ночі на глухому лісовому шосе. Я сіла в тепле авто, Шевроле з гарчанням рушило з місця і я тривожним поглядом провела свою автівку, самотню і покинуту посеред узбіччя.

– Звідки ви так пізно повертаєтесь? – роблячи великий ковток з жерстянки, запитав Том.

– Мала справи в Хьюстоні, – неохоче буркнула я, вдивляючись в екран смартфону, – тут справжня біда з мережею, – я підняла руку з телефоном над головою, наче це могло якось допомогти.

– Чекаєте на дзвінок? – дивлячись прямо перед собою, знову запитав чоловік.

– Так, – протягнула я, – Елайджа, наш сусід, мав би вже прийти до тями, – айфон почав пошук мережі, – ви ж чули про те, що трапилось?

– Та чув, – зітхнув чоловік, – вчасно ж ви нагодились до тієї хижки.

– Навряд це можна назвати вчасним, – я потерла втомлені очі, – хлопчині розтрощили череп, ще невідомо чи повернеться він до повноцінного життя…ну, наскільки це взагалі для нього можливо, – я чомусь залилась рум’янцем.

– Я бачив поліційні фургони біля ресторану, – стишеним тоном почав чоловік, озираючись в дзеркало на сплячого хлопчика, – в лісі ще щось знайшли? Так порозлякуєте нам усіх клієнтів.

– Краще радійте, що скоро поліція впіймає того монстра, – я відчула, як скронями розкочується різкий імпульс болю й знову потерла руками голову.

– Ви в порядку? – Том підозріло зиркнув на мене.

– Та наче, – протягнула я, – наслідки нещодавнього струсу.

– Кепсько, – стенув плечима чоловік, – о, привіт любий, ти прокинувся, – Том витяг шию, розглядаючи хлопчика у дзеркалі заднього виду.

Я різко повернула голову, вп’явшись поглядом в сонного Гарета. Хлопчина висунув з-під куртки бліде личко, розтираючи очі руками й безтямним поглядом розглядаючи майже суцільну чорноту за вікном. Гарет врешті зупинився на моєму обличчі. Він знову видався мені якимось розгубленим, трохи схвильованим. Я посміхнулась до хлопчика, та його безбарвне обличчя не видало жодної емоції. Врешті він перевів погляд на діда, тицяючи кудись поперед себе тонким пальчиком.

– Наплічник? – звівши брови у дзеркало, запитав Том, хлопчик ствердно кивнув у відповідь.

– Подайте наплічник, будь-ласка, – попрохав чоловік, – він десь у вас під ногами.

Я опустила голову, розглядаючи брудний килимок. Під моїм сидінням лежав зім’ятий рюкзак. Я потягла темну тканину, не без зусиль витягуючи наплічник на килимок.

– Ауч, – різко відсмикнула палець, на кінчику якого з’явилась краплина крові.

Том нетерпляче зиркнув на моє спантеличене обличчя із пальцем у роті. Тож я знову нахилилась, аби врешті підняти дитячий наплічник й роздивитись те, що так боляче вкололо шкіру.

На цупкій тканині рюкзака висіло багато різнокольорових значків з супергероями і просто всілякими предметами, як от книги чи автомобілі. Один із них валявся на підлозі, саме його голкою я й вкололась. Я обережно провела долонею по килимку, підіймаючи невеличкий предмет. Кинувши значок на вільну долоню я на мить просто вклякла. Здавалось, в ту секунду я зовсім перестала дихати. Том знову покосився на мене, вже відверто дратуючись через мою незграбність. Я ще раз зиркнула на предмет у долоні, аби переконатись, що мені це не привиділось. На блідій шкірі лежала невеличка дерев’яна ялинка на фоні засніжених гір. Я поволі ковтнула слину, намагаючись якомога швидше себе опанувати.