Розділ 21

Навколо мене лунав глибокий, віддалений шум, ніби крізь трубу. Я не розуміла слів, все зливалось в одну загрозливу, драматичну мелодію. Годинник вже давно перевалив за північ, а ми досі стояли посеред лісу, не в змозі відірватись від цього моторошного, гротескного видовища.

У вирві, яка тепер займала добру частину всієї галявини, працювали криміналісти. Чоловіки, перемазані з ніг до голови багнюкою, в мокрому від поту одязі, маленькими саперними лопатами обережно розгортали землю, пересипану страшними «скарбами». Поруч  у брезентових мішках, за якими довелось повертатись аж до криміналістичного пікапу, лежали тіла, вірніше те, що від них залишилось. 

Я ховалась в затінку дерев, не наважуючись вийти під яскраві промені потужних прожекторів. До нашої групи зараз мали приєднатись й інші криміналісти та поліцейські, бо сили всіх присутніх вже загрозливо наближались до нульової відмітки. Джоел стояв по пояс в свіжій траншеї. Коли ми зрозуміли, що ця галявина стала справжнім кладовищем, прийняли рішення перекопати її всю. Я кілька разів поривалась допомогти, та через нещодавній струс мене відправили працювати з жертвами, чию могилу ми так грубо потурбували.

Всього в метрі від мене лежала Кортні. Її вдалось упізнати по джинсах і синьому светрику, який описувала Моніка. Обличчя ж було понівечене ранами й слідами розпаду так, що здавалось, кістки і плоть змішались в одне суцільне місиво. Тваринна лють. З кожною наступною жертвою він стає ще жорстокішим. По спині пробіг морозець. «Кажуть вода зараз дуже холодна». Я здригнулась всім тілом, поспішаючи прогнати гнітючі думки.

Ступила крок, одразу зіщулившись від різкого, білого світла й пильніше придивилась до дівчини. Весь її живіт перетворився на зяючу діру: розірвані, обвуглені краї якої свідчили про вистріл з рушниці шрапнеллю. Плоть і кістки буквально вибухнули від потужного снаряду, ймовірно, випущеного впритул. Він просто стратив її, можливо, дивлячись прямо в нажахані, сповнені благання очі. Я поборола клубок нудоти, який вкотре за вечір підступив до горла й продовжила огляд. Тіло вже почало розкладатись, набувши зелено-чорного відтінку. Вона точно померла ще до того, як ми знайшли Елайджу. Чи бачив хлопець її страшний кінець, чи, можливо, потрапив до лігва звіра вже після убивства?

За спиною почулись приглушені голоси і тріск зламаних гілок під важкими кроками. Вже за мить на галявині показалась невеличка група чоловіків. 

– Хлопці, прибула підмога! – втомлено прокричав головний судмедексперт, який цього вечора й лопати не торкнувся, але спритно роздавав вказівки, – міняйтеся.

Джоел разом з рештою криміналістів вибрався з траншеї, безрезультатно обтріпуючи одяг. Він сумовито оглянув тіло Кортні, а тоді важко присів біля ще одного брезентового мішка:

– Надіюсь, експерти зможуть встановити особи вбитих, – розглядаючи темні, наче муміфіковані силуети, протягнув Джоел, а тоді підвівся й попрямував до мене, – ходімо, треба трохи поспати, відчуваю, завтра буде ще важчий день.

Я лише кивнула, не в змозі видобувати слова із перевтомлено мозку. Ми швидко попрощались із криміналістами, яким доведеться тут просидіти чи не до світанку й повільно рушили крізь лісові хащі. Здається, я ще не бачила моторошного місця, аніж нічний ліс. Десь далеко зависали вовки і я мимоволі уявила, що було б, якби хижаки дістались того кладовища.

Через майже годину, один раз добряче заблукавши, ми врешті вибрались до кафе. Між дерев виднівся якийсь рух і, зважаючи на пізню годину, це мене неабияк насторожило. Підходячи ближче до стоянки, ми розгледіли, що біля поліцейських фургонів тулились журналісти в очікуванні гучної сенсації.

– Чорт, – тихо вилаялась я, торсонувши Джоела за рукав, – як ці стерв’ятники так швидко про все дізнались?

– Бляха, – вкляк чоловік, роздратовано розглядаючи метушливі, замотані в теплі пуховики, постаті.

Тойота стояла майже біля входу до ресторану, тож ми трохи зрізали і, пробравшись крізь низькі ялинки, вийшли на освітлену стоянку. Журналісти ніби за командою кинулись до нас, похапцем налаштовуючи об’єктиви камер і мікрофони. Ми блискавично заскочили в Тойоту, ніби втікали від зграї скажених псів.

– Ви з поліції? – прокричав у бічне вікно блідий хлопчина, котрий явно не через нестримний ентузіазм припхався серед ночі в цю глуш, – правда, що в лісі розкопали цілий могильник?

Джоел поспіхом завів авто.

– Кого ви підозрюєте? – гупнула об вітрове скло білявка в сірому пальто і з червоним, ніби картоплина, носом, – скажіть хоч щось, люди повинні знати...

Переконавшись, що попереду більше немає об’єктивів, Джоел з силою вдарив по педалі газу, вириваючись з журналістської облоги.

– Треба попередити хлопців, – позираючи в дзеркало заднього виду, промовив чоловік.

– Там немає зв’язку, – пригадала я й одразу полізла рукою в кишеню куртки,– до речі про зв’язок...

Я відкрила скриньку голосових повідомлень й завмерла, дослухаючись до гучного чоловічого голосу:

« – Ем, міс Рід, ви просили повідомляти про зміни в стані Елайджі, так от, в нього під вечір з’явилась мозкова активність, зіниці почали реагувати на світло. Тому, ем, – лікар щось прошепотів, напевне до медсестри і продовжив, – тож я думаю, він найближчим часом може отямитись. Але я б на нього дуже не розраховував, невідомо яких змін зазнав мозок, та ще й зважаючи на хворобу...Одним словом – якщо він прийде до тями, я вам зателефоную».