Розділ 20

Минув тиждень відколи ми знайшли Елайджу в тій занедбаній хатині посеред лісу, а він досі не прокинувся. Розмова з тіткою хлопця додала більше питань, аніж відповідей. Здавалось, ми остаточно зайшли у глухий кут. А після тієї цеглини з погрозами, Джоел не відходив від мене ні на крок, що починало зводити з розуму. Тож, отримавши неочікуване запрошення на обід від Лео Лабберса, агента, в якого я орендувала цю діру на Телеграф-стрит, я відразу погодилась.

Після тижня дощу в перемішку з мокрим снігом й крижаним арктичним вітром, сонце цього дня здавалось розкішшю. Я неспішно вела Тойоту, опустивши вікно й випускаючи в повітря гарячий струмінь сигаретного диму. Не даючи Джоелу шансу запротестувати, я нашвидкуруч натягла джинси й короткий вовняний светр і вибігла з цвілого будинку, чи не вперше відчуваючи справжній подих весни. Всередині було так спокійно, попри тиждень зневіри й розчарувань, я відчувала, що скоро ми отримаємо свої відповіді.

Лео, як завжди, чекав мене в «Кухні Луїзи», де вже витягли на вулицю хиткі дерев’яні столи і велетенські білі парасольки. Ще з дороги я помітила огрядну постать в світлій фланелевій сорочці й сонцезахисних окулярах, що в купі з пишними вусами ще більше додавало йому схожості з морським котиком. Ледь втиснувши Тойоту між двома пікапами, я махнула гладунцю рукою й попрямувала до єдиного зайнятого на терасі столику.

– А я вже ум’яв дві порції, — Лео трохи підвівся, вказуючи на пусту тарілку, – як справи? 

Обличчя чоловіка виблискувало дрібними краплина поту й широкою, фірмовою посмішкою. Крізь темні окуляри годі було побачити його хитрі очі-жучки і я трохи спантеличено й надто пильно вдивлялась в затемнені скельця.

– Бувало й гірше, – я зазирнула крізь вітрину і в животі мляво забурчало, – просто вмираю, так хочу їхніх млинців.

Я залишила чоловіка одного й попрямувала до довжелезної стійки з напоями та наїдками на будь-який смак. Сьогодні подавали пухкі млинці з морозивом і соленою карамеллю, тож вибір був очевидним. Я наливала собі сік й чекала, доки автомат з гуркотом варив порцію ароматної кави. На периферії зору майоріла огрядна постать Лео, котрий ліниво повернув голову в мій бік, певно роздумуючи, щоб ще ум’яти. З повною тацею млинців і фруктів, я повернулась до чоловіка.

– То як проходить розслідування? – недбало кинув Лео.

– Ти, певно вже чув, що зникла ще одна туристка, – з повним ротом солоної карамелі, пробурмотіла я.

– Так, – протягнув чоловік, сьорбнувши кави й аристократично відвів мізинець, що виглядало дуже кумедно, – такі привітні й веселі дівчата, аж не віриться, – напустив сумовитого виразу Лео.

– А ти їх знав? – навмисне недбало запитала я, поглинена ванільним смаком тіста.

– О, ну звісно, вони ж орендували житло через мою агенцію, – скрушно зітхнув гладун, – такі милі, одно розповідали, скільки всього хочуть побачити і що вони в захваті від місцевого колориту.

– Та невже? – я зробила ковток кави, пригадуючи залякану, осунуту постать Моніки, подруги зниклої туристки.

– Через ці кляті вбивства, – вусань вмить побагровів, – сюди скоро ніхто не приїде, а попереду ж туристичний сезон.

– Я б цим не переймалась, – ледь посміхнулась я, – людей ваблять такі історії.

Чоловік трохи помовчав, розглядаючи вітрину ресторану, а тоді запитав незвичним, низьким голосом:

– Думаєш, це хтось місцевий? – він повернув до мене обличчя, яке враз зблідло.

– Можливо, – не бажаючи ділитись своїми підозрами, відповіла я, – ем, Лео, а ти часом не знав покійну місіс Янг, матір Елайджі?

– Та ми тут всі знаємо один одного, – трохи пожвавішав чоловік, – вона підпрацьовувала в «Піца хат» навпроти агенції.

– Невже? – здивувалась я,  відмічаючи, що потрібно було б туди заглянути.

– Але ми ніколи навіть нормально й не розмовляли, – випередивши моє питання, буркнув Лео, а тоді знову замовк, – страшно навіть подумати, що вбивця може собі так спокійнісінько розгулювати поруч, а ми й не знаємо, – чоловік виглядав стривоженим, з його завжди червоних щік ніби висмоктали всю фарбу.

– Лео, – я придивилась до гладунця, – ти хочеш мені щось розповісти?

Чоловік звів брови, збентежено і трохи безтямно зиркаючи в мій бік.

– Ні, – він підніс до губ порожнє горня, – з чого ти взяла?

– Напевно, здалося, – відказала я, підкурюючи сигарету, від чого чоловік трохи поморщився.

Раптом в кишені завібрував телефон, на екрані висвітилось «Джоел», тож я без зволікань підняла слухавку:

– Вік, швидше повертайся, тут справжній скандал, – знервовано випалив Джоел, а здалеку доносився гул голосів і якісь нечіткі викрики.

– Що там відбувається? – затуляючи одне вухо, аби краще чути, запитала я.

– Ніна повернулась, – його голос ледь чутно сіпнувся.

– Вже їду.

Лео дивився на мене з відкритим від подиву ротом. Я швидко дістала десятку й кілька разів вибачалась перед чоловіком, що так раптово перервала нашу зустріч. Він тільки спантеличено спостерігав за моїми хаотичними рухами, не промовивши ані слова.

– Я тобі зателефоную, – вже на півдорозі до Тойоти викрикнула я, – пробач, термінова справа.