Розділ 19

Те, що відгонило різким, солодкувато-гірким запахом гнилого тіла, лежало посеред кімнати, обліплене мухами й личинками, котрі жваво зарухались, щойно на шматки плоті потрапив яскравий промінь ліхтарика. Розірвана на шматки лисиця лежала посеред вітальні, рясно вкритій клапотями рудого, закривавленого хутра. 

Я інстинктивно наморщилась, прикриваючи ніс рукою. У вухах задзижчав сполоханий рій мух, які одразу ж кинулись до джерела світла. Ми, відмахуючись і намагаючись рідше вдихати зловлений аромат, обережно увійшли до халупи. На наш подив, всередині, попри крихітні розміри, виявилось дві кімнати. Ми стояли посеред імпровізованої кухні зі старим, покритим щільним шаром пилу газовим балоном й наче іграшковою плитою на одну жарівку. В кутку кімнати, під закопченим вікном стояв перехняблений стіл, з кількома надщербленими горнятками і тарілками.

Промінь ковзнув дерев’яною стіною, яку вкривали металеві гаки різних розмірів. Деякі з них були пустими, та на кількох висіли скручені мотузки різної ширини й металевий трос, також густо поцяткований іржею. 

Ми обережно ступали, аби не влізти в зогнилі рештки тварини, просувались в бік прикритих дверей. Серце гупало, а в животі наростав нервовий спазм. Джоел пішов вперед, знову витягуючи руку з пістолетом і обережним рухом штовхнув трухляву деревину. Двері зарипіли, та відчинились лише до половини, впираючись у якусь перешкоду на підлозі.

Чоловік ковзнув по мені застережним поглядом й ступив в темряву крихітної кімнатки.

– Господи, – Джоел одразу заховав пістолет, нахиляючись над чимось темним і скрученим.

Я заклякла, не наважуючись зустрітись з тим, що вже намалювала моя зболена уява. В якомусь напівсвідомому стані я зробила кілька непевних кроків, з жахом наводячи промінь ліхтарика на знайому постать посеред дерев’яної підлоги. Я одразу його впізнала: завеликі передні зуби визирали з розкритого, закривавленого роту. Чорний струмок засохлої крові стікав аж до вуха, утворюючи в раковині чорне озерце. Очі прикриті, а обличчя спотворене гримасою болю. Руки Елайджі, розкинуті в сторону, наче на розп’яті, здавались неприродно худими й білими. 

Ми мовчки протислись в крихітну комірчину, обходячи нерухоме тіло. Голова з чорним, скуйовдженим і липким від крові волоссям лежала в невеличкій чорній калюжі, яку вже майже повністю всотали сухі балки старої підлоги. В кімнаті різко тхнуло сечею, кров’ю і брудним тілом. І раптом до мене дійшла думка, від якої вмить затремтіли пальці. В кімнаті не було того звичного солодкувато-гіркого смороду. Я тицьнула ліхтарик в руки чоловіку й ривком впала на коліна біля Елайджі, гарячково обмацуючи пальцями м’яку шкіру. М’яку. В голові знову задзвонив благословенний дзвоник. Я торкнулась шиї, прилаштовуючи пальці по обидва боки від трахеї. Під шкірою відчувались ледь вловимі поштовхи крові.

– Він живий! – закричала я, прикладаючи вухо до худих, гострих ребер, які випирали з-під брудної футболки, – серце б’ється!

Я відчула, що тремчу, неслухняними пальцями дістаючи телефон. Джоел випередив мене, вже барабанячи по яскравому екрану. Та по його обличчю читалось, що я і так знала – зв’язку тут не було.

– Бляха, – чоловік лаявся, підносячи руку до гори, – будь тут, спробую надворі,– Джоел обережно переступив через розкинуті руки і вибіг з халупи. 

Я підняла ліхтарик, нерішуче підносячи його до блідого, знекровленого обличчя Елайджі. Тоненькі повіки з густим візерунком судин, ніби танули у світлі променю. Я обережно торкнулась його обличчя, піднімаючи повіки й спрямувала ліхтарик на очі, які зараз здавались медовими. Зіниці не зреагували. Я спробувала й на другому оці. Нічого. Надія, котра жевріла в серці, почала по-трохи згасати, змінюючись черговим нападом тривоги й паніки.

Підлога в першій кімнаті рипнули від швидких, але обережних кроків. Джоел зупинився, гарячково ковзаючи поглядом по хлопцю.

– Треба його винести з лісу, – оцінюючи габарити Елайджі, виснував чоловік,– бісового зв’язку немає, та й швидка сюди не проїде, – його голос лунав рішуче, заспокійливо, та моє серцебиття все одно прискорювалось й лунало вже десь у горлі.

– Він може бути серйозно травмований, – я звела брови, знову розглядаючи потоки крові з рота і під головою.

Тоді обережно обхопила обличчя Елайджі руками, припіднімаючи й повертаючи на бік. На потилиці зяяла величезна рана. Кров вже запеклась, та під роздертою шкірою виднілись гострі уламки черепа.

– Господи, – руки знову затремтіли і я обережно поклала голову на землю, – він помре, якщо ми потягнемо його через хащі в такому стані, – ми з Джоелом зустрілись важким поглядом.

– Немає часу про це думати, – Джоел скинув з плечей важку шкіряну куртку,– він однаково помре, якщо його звідси не витягти.

Чоловік тицьнув мені куртку й обійшов Елайджу з лівого боку, нахиляючись над нерухомим тілом. Джоел обережно просунув руку під розбиту голову й притис її до себе, а іншою обхопив обважілі ноги. Елайджа здавався тканинною маріонеткою – руки безвольно звисали, витанцьовуючи якийсь химерний танець від кожного важкого кроку. Я бачила, як на спині Джоела напружились м’язи, як виступили набухлі жили, по яких барабанила кров, гнана несамовитим серцем. 

Ми вийшли зі смердючої, затхлої халупи. Ліс вже повністю тонув у нічній темряві, оживляючи страхітливі голоси лісових мешканців. Всі відчуття загострились в десятки разів. Слух різав пронизливий крик птахів, кожен шурхіт в кущах, чи тріск зламаної гілки жбурляли мене в несамовиту паніку. Я на мить пригадала, як сама нещодавно заблукала посеред лісу з розбитою потилицею. До горла підкотила хвиля нудоти, пульсація болю у скронях обпікала голову ніби зсередини. Ми йшли мовчки, лише голосний хрип час від часу виривався з легень Джоела.