Розділ 18

– Заходь, – я стояла трохи розгублена й захмеліла від міцного напою.

Джоел протиснувся повз мене у крихітний коридор й зупинився біля ліжка, котре займало чи не всю кімнату. Чоловік пробіг поглядом по зім’ятому покривалу, на якому лежав порожній «мерзавчик» Джека Деніелса.

– Лікуєшся? – витиснув посмішку чоловік.

– Ага, – нерозбірливо буркнула я з іншого боку кімнати й запитальним поглядом вп’ялася в Джоела, котрий здавався не менш зніяковілим, проте, на відміну від мене, більш тверезим та рішучим. 

– Що думаєш про лікаря Роса? – ніби між іншим запитав Джоел.

– Що він хитрий лис, – я врешті ступила крок, виходячи із затінку тісного коридору.

Чоловік подивився на мої оголені ноги, які майже повністю визирали з-під білої, трохи завеликої, футболки та відразу поспішив перевести його вбік.

– Мені також він не надто сподобався, можна? – чоловік вказав на мінібар під телевізором.

– Та будь ласка, – знизила плечима я, вичікувально дивлячись на спину в чорній футболці.

Джоел дістав крихітну пляшечку Бакарді, на зразок тієї, яка порожньою валялась на моєму ліжку й заходився очима шукати склянку. Тоді, не знайшовши бажаного, відкрутив кришку і зробив маленький ковток. Трохи поморщився, а тоді відставив пляшечку на стіл й глибоко вдихнув, ніби готувався сказати щось неприємне. Все моє тіло напружились, шкіра покрилась сиротами, а перед очима знову поплили темні плями. Я підперла спиною рятівну стіну, аби не втратити рівновагу й не звалитись просто посеред кімнати.

– Я подумав над твоїми словами, – не без зусиль промовив він, роблячи довгу паузу, від якої мене починало добряче трясти, а тоді знову заговорив, – не знаю, чи зможу я колись допомогти тобі пережити ті події, які женуть тебе зараз на край світу, тільки б не бути поруч з людьми, які стали їх свідками. Я не знаю, що ти плануєш робити далі, та я точно знаю, що поліційна справа – твоє покликання, як, власне, й моє.

Я гарячково облизала посохлі губи, вслухаючись до кожного слова чоловіка, всередині все тремтіло і я зі всіх сил намагалась не заплакати.

– Те, з якою самовіддачею, з якою пристрастю ти ставишся до роботи, – він сумовито всміхнувся, – завжди мене вражало. І якщо ти вирішила покинути справу, яку любиш більше за все на цьому світі, означає лише те, що попри цю впевнену маску на твоєму обличчі, ти невимовно страждаєш, – він зробив крок назустріч.

Я відчула, як сильно паморочиться в голові й на мить прикрила повіки. 

– Ти права, – трохи тихіше заговорив він, – служба в поліції – справа й мого життя. Це звучить смішно, та я від самого малку знав, ким хочу бути, знав, що понад усе прагну рятувати скривджених, встановлювати бісову справедливість... та я вкотре з цим налажав, – Джоел перетнув крихітний номер.

Він вже стояв так близько, що я чула його силувано стримане дихання, все ще не наважуючись відкрити очі, за якими ховались гіркі сльози.

– Та все це не матиме значення, якщо в моєму житті не буде тебе, – він легенько торкнувся моєї руки.

Я розплющила червоні очі й ми незворушно дивились один на одного. Вся його промова розлетілась на друзки, у вухах лунали лише останні слова. Слова, які я відчайдушно прагнула почути і котрих так боялась. 

– Я не знаю, Вік, – він трохи розгублено похитав головою, – не знаю, чи почуваєш ти теж саме до мене, чи, може...може ти дійсно хочеш йти далі без тягаря минулого, але я знаю, що кохаю тебе так сильно, що готовий відмовитись від служби, від Сіетлу, від усього того, що заважає тобі бути щасливою, – чоловік відпустив мою долоню, серйозно дивлячись мені прямо у вічі, – я хочу бути поруч, куди б ти не надумала їхати далі.

Я ковтала гарячі сльози, які стікали щоками на підборіддя. Всередині ніби розгорілось справжнє полум’я і від цього жару я чомусь почала тремтіти. Джоел більше не підступав, не торкався мене й не промовив жодного слова. Він спокійно стояв переді мною, виклавши всі карти на стіл, й чекав моєї відповіді без страху, без сумнівів. 

– Я...я, – рясні сльози струменіли шкірою, – чорт, – я витерла обличчя, ховаючи його в долонях, – я... – внутрішній голос кричав «я також тебе кохаю, кохаю так сильно, що інколи я боюсь власних почуттів, кохаю так сильно, які нікого досі й точно не покохаю нікого після», та я не могла промовити цих слів, мене ніби паралізувало тієї миті, тож я просто здригалась від німого плачу.

Здавалось, час застиг, ставлячи мене перед невідворотним вибором. Та зараз я почувалась останньою боягузкою. Ось воно, те, чого ти так бажаєш – бери, але натомість я мовчала, не наважуючись підвести погляд. Я ступила непевний крок, зустрічаючись зболеним поглядом з чоловіком. Його обличчя не виражало зараз жодних емоцій, лише безкінечну порожнечу. Я обережно, ніби боячись, що від різких рухів він зникне, наче марево, потяглась до Джоела. Мої руки обвили його міцну спину. Я знову жадібно вдихала цей знайомий, п’янкий аромат. Голова втомлено похилилась на його плече, обмочуючи футболку сльозами. Я чула, як попри незворушний вигляд калатало його серце.

Джоел зплів руки на моїй спині, міцно притискаючи до себе й ніжно цілуючи моє, ще вологе після душу, волосся. Я швидко повернула голову, відчуваючи на своїй щоці й губах поколювання від гострої щетини й потяглась до чоловіка. Він так само ніжно поцілував мої уста, глибоко вдихаючи й стискаючи напруженими пальцями шкіру під футболкою.