Розділ 17

Я лежала в холодному, огорнутому нічною темрявою ліжку, високо, до самого підборіддя натягнувши покривало. У голові ще досі шуміло, а шлунок вже добряче скрутило від вечері, що складалась головно зі знеболювального й кількох шматочків імбирного печива. Я, знову й знову, прокручувала в голові низку подій, котрі відбулись протягом останніх двадцяти чотирьох години. На низькому столику біля ліжка світився в темряві білий, обдертий з одного боку папірець.

Я знову сиділа на пасажирському сидінні Тойоти, міцно стискаючи холодними, майже крижаними, пальцями пульсуючі скроні. Голова гуділа, а потилицю, де наклали шви після падіння, ніби розривало зсередини. За останню годину я проковтнула ще три пігулки, та вони викликали хіба чергову хвилю нудоти, ніяк не рятуючи від пекучого болю.

Джоел зосереджено вів авто сільською дорогою, яка звивалась і петляла поміж безкраїх полів й, загороджених дерев’яним парканом, скотоферм. Я ще жодного разу не бувала в цій частині Телкви. Тут не було густих лісів, а в повітрі пахло коров’ячим послідом та вогким сіном. Я, раз-по-раз, зиркала на екран навігатора й, помітивши, що до озера Дорсей, про яке йшлось в тій коротенькій записці, лишилось два кілометри, сильніше стисла пальці на скронях, ніби це мене врятує від тваринної паніки. Джоел встромив у губи цигарку, нервово крутячи між пальцями металеву запальничку.

– Чому ти так впевнена, що записка від нього? – видихаючи дим в ледь опущене бокове скло, запитав Джоел.

– Бо більше нема кому, – силковано підводячи голову, відповіла я, – та ще й той дитячий почерк, – я знову зиркнула на обривок папірця, міцно затиснутий у спітнілій долоні.

– Але для чого всі ці бісові ребуси? – тручи втомлені очі, не вгавав чоловік, – він вже проникав у твій будинок, навіщо зараз тягти тебе Бог зна куди та ще й посеред ночі.

– Може та записка в будинку вже давно, – від однієї думки, що Елайджа сидить десь там сам один вже кілька годин, по спині сипонули дрижаки.

– Коли я заїжджав по твої речі, її ще не було, – докинув Джоел, жбурляючи через вікно недопалок, – це взагалі може бути чиїмось тупим жартом.

– Ні, послухай, – я врешті вирівнялась на сидінні, кілька раз ковтаючи слину, аби приборкати нудоту, – я знаю, що та записка від Елайджі, ясно? І я впевнена, що йому потрібна моя допомога, – я вкотре зиркнула на екран навігатора, – бляха, відчуваю, сталось щось погане.

– Не гарячкуй, – намагаючись говорити спокійно, промовив чоловік, – зараз ми все з’ясуємо.

Дорога викрутилась зиґзаґом і за поворотом перед нами знову виринув невеличкий лісок, наче темна пляма посеред безкраїх полів. Джоел вимкнув фари, зупиняючи Тойоту біля узбіччя.

– Далі підемо пішки, – промовив він, – якщо це пастка, ми не повинні себе виказати.

Я кивнула і ще раз набрала повні легені рятівного кисню. На вулиці стояла непроглядна темрява, здавалось, навіть повітря застигло. Вуха різала глуха тиша. Я роззирнулась, углядівши попереду, поміж дерев, блискучу водну гладь, підсвічену молодим місяцем, який тільки зрідка визирав з-за хмар. Всередині недобре калатало, а тривожне передчуття посилювалось з кожним кроком.

Вже за кілька хвилин ми дійшли до маленького озерця, надійно захованого між ялинок і височенних сосен. Навколо було безлюдно й тихо, навіть птахи не співали своєї звичної пісні.

– Аби ми не спізнились, – мій голос тремтів від холоду, виснаження й тривоги.

Ми обігнули озеро, вийшовши до тієї ж доріжки, якою сюди прийшли кілька хвилин тому, та не знайшли жодних слідів перебування тут Елайджі чи когось ще.

– І що будемо робити? – підкурюючи чергову сигарету, запитав Джоел.

– Не знаю, – я знову обвела поглядом стіну з ялинок.

Мою увагу привернула якась невеличка темна споруда між дерев.

– Що то? – я вказала на темну пляму праворуч.

– Схоже на альтанку, – насуплюючи брови, відповів Джоел, – чекай тут.

Чоловік швидким, але тихим кроком рушив в бік нечіткої споруди. За кілька секунд темряву розрізав промінь ліхтарика, що ковзав по примітивній дерев’яній будівлі з двома стінами й переконопаченим дашком з прогнилик дошок. Я одразу рушила на світло, наближаючись до чоловіка, який саме пригнувся, розглядаючи землю навколо.

– Нічого, – трохи роздратовано констатував Джоел, підводячись на рівні ноги й відводячи.

– Вся ця затія повна дурня, – дратуючись, промовив Джоел.

– Це його записка, це Елайджі, – наче божевільна, тараторила я, – кажу тобі, він в небезпеці.

– Вік, схаменись, – чоловік серйозно подивився мені у вічі, – ти поведена на тому хлопцеві, тобі просто потрібно відпочити.

– Чорт, Джоел, чому ти мене не чуєш, – я швидко крутилась на місці, хаотично кидаючи промінь ліхтаря на землю, – щось тут не так, він не з’являється вдома, залишає ту коротку записку…Він когось боїться, – я зиркнула в очі чоловіка.

– Він хворий, Вік, – Джоел поклав долоні мені на плечі, – тебе заносить геть не в той бік. Поїхали вже додому, тобі потрібно нарешті лягти.