Розділ 16

Десь здалеку до мене доносився гул нечітких голосів. Через неглибоке марення я відчувала пульсуючий, пекучий біль в потилиці, який навіть від найменшого руху віддавався хвилею нудоту. Через стулені повіки до мене долинало приглушене світло, яке, проте, все одно щипало й дерло рогівку зболених очей. У вирі чоловічих і жіночих голосів я раптом вихопила кілька знайомих ноток, хрипкуватий тембр луною розкочувався втомленою свідомістю.

Тоді раптом, наче спалах блискавки, в голові вигулькнули, одна за одною, картини нещодавніх подій: капкан, тоді важкі, обережні кроки і погоня, яка, як мені тепер видавалось, була лише витвором моєї фантазії. Тоді пригадала, як посеред ночі вибралась на трасу…Алекс! Він підібрав мене, а згодом його автомобіль звернув на якусь закинуту дорогу.

Серце важко забилось, загрозливо пришвидшуючи свій ритм і у вухах несамовито запищало, ніби біля мене розірвалась бомба. Вир голосів на мить стих, а вже через секунду залунав з новою силою.

– Все нормально, вона опритомнює, – заговорив твердий жіночий голос.

– Тоді чого ця штука так пищить? – якби не чіткі нотки паніки у другому чоловічому голосі, я б вирішила, що це запитує Джоел.

– Бо вона прокидається, пульс пришвидшується, але все під контролем, – десь біля моїх ніг почулось шарудіння, – зараз введемо їй трохи седативного.

– Вік, ти мене чуєш? – я відчула, як чиясь міцна долоня стислась на моєму плечі й врешті наважилась відкрити очі.

Через білу пелену, яка застилала зір, все навколо ніби занурилось в молоко, та я одразу впізнала очі, що стривожено кліпали наді мною.

– Господи, як же ти мене налякала, – нечітке обличчя нахилилось нижче, обережно торкаючись шкіри на моєму обличчі, – ти мене чуєш, Вік?

Я спромоглась тільки кволо похитати головою, переводячи погляд на другу постать, яка метушилась з іншого боку ліжка. Звісно ж, я в лікарні. Виходить, Алекс таки сказав правду. В пам’яті знову ожили картинки минулої ночі, обриваючись нападом паніки, яка, врешті, закінчилась втратою свідомості. Біла завіса, що стояла перед очима, почала по-трохи танути і я змогла роздивитись кімнату, в якій перебувала.

Маленька палата, майже всю площу котрої займало габаритне лікарняне ліжко, була пофарбована в жовте, а одне невеличке вікно заливав сильний дощ. Я напружила все тіло, силкуючись підвестись на лікті, та міцна рука чоловіка одразу мене спинила:

– Краще з цим почекати.

– Де Тайлер? – язик прилипав до пересохлого роту, – він мене шукає, – гарячково крутячи головою, зашипіла я.

– Все гаразд, – Джоел кинув на мене спохмурнілий погляд, – я йому повідомив, що ти в лікарні, скоро він приїде.

– Я ледь не потрапила в капкан, – борячись з в’язкою слиною, промовила я.

– Я вже все знаю, – чоловік провів швидким поглядом медсестру, яка знову наблизилась до ліжка, втручаючись в нашу ніякову бесіду.

– Як почуваєтесь? – голос жінки був, на диво, бадьорим.

– Ніби непогано, – витискаючи з себе вдавану посмішку, відповіла я, – здається, вчора було гірше.

– Так, у вас сильний струс, – жінка ввела чергову дозу ліків у крапельницю, – але на рентгені все чисто, кістки не пошкоджені, тож, за кілька днів вже будете, як новенька.

– Хочеться вам вірити, – обережно обмацуючи заклеєну потилицю, протягнула я.

– Я ввела вам обезболююче, зараз повинно стати краще, – жінка всміхнулась і попрямувала до скляних дверей, – якщо буду потрібна, натискайте на кнопку.

Двері рипнули і в палаті запала важка тиша. Я намагалась скласти воєдино обривки спогадів, а Джоел нерішуче переминався з ноги на ногу.

– Я не повинен був тебе відпускати з ним, – вже знайомим тоном почав чоловік.

– Тай врятував мені життя, – кинувши на Джоела обурливий погляд, відрізала я, – якби не він, я б зараз лежала в ямі, пронизана, наче шашлик, металевими прутами.

Джоел поморщився від моєї красномовної метафори й знову втупився в моє обличчя:

– Чому він тебе залишив одну посеред хащів? – стискаючи щелепи, запитав чоловік.

– Тому що у нього не було вибору, – починаючи тремтіти від люті, кинула я, – а де був ти?

Чоловік ходив кімнатою, втомлено тручи обличчя:

– Я вкотре облажався, – з гіркою посмішкою відповів Джоел, – чорт, я знав, що не варто було так чинити.

Я лише питально глипала на чоловіка, відчуваючи, як тілом розтікається приємне заспокійливе тепло від введених медсестрою ліків:

– Я бачу, що він тобі подобається, – виділяючи кожне слово, промовив Джоел,– я хотів дати тобі можливість розібратись у своїх почуттях…Без мене, без тиску.

– Це якась дурня, – наморщивши лоба, відказала я, – Тай хороша людина, він мій друг, – я безсило гепнула руками по ліжку, – трясця, Джоел, я думала та ніч дала відповідь на твоє питання.

Моє обличчя палало, а очі пекли так, ніби із зіниць зараз вирветься справжнє полум’я.

– Я не хочу, аби ти про це шкодувала, – спокійно промовив чоловік, підходячи до вікна, за яким практично нічого не було видно, через щільну дощову завісу.