Розділ 15

Перед нами стояла, розгублено лупаючи великими, мов у корови, очима, огрядна пані в сірій вовняній спідниці й вицвілому бежевому тренчі. Голова з об’ємною накруткою видавалась гігантською кульбабкою, а окуляри в роговій оправі робили її обличчя схожим на совине. Жінка мала на вигляд близько п’ятдесяти, хоча яскраво-рожева помада на її губах свідчила, що вона явно з цим твердженням не погоджується.

Кілька довгих, мовчазних секунд ми стояли посеред коридору, кидаючи один на одного збентежені погляди. Кожен з нас, зрозуміло, був у цьому будинку непроханим гостем. Врешті я продерла пересохле горло й заговорила впевненим тоном:

– Ми з поліції, шукаємо Елайджу Янга, – після згадки про поліцію, очі жінки ще більше округлились, але недовірливий вираз змінився збентеженою посмішкою, – ви його родичка?

– Я? – пискнула жінка, явно здивована таким висновком, – та ви що, – вона енергійно замотала кучерявою головою, від чого складалось враження, що волосся зараз просто розлетиться кімнатою, наче цвіт кульбаби, – я з соціальної служби.

Ми з Джоелом ледь помітно перезирнулись, підступаючись ближче до жінки.

– Ви маєте ключі від будинку? – аби випередити можливе питання з її боку, заговорила я.

– Н-ні, – огрядні, м’які щоки розтягла штучна посмішка, – Елайджу часто залишає для мене двері відкритими, тож я...– вона затнулась, нервово бігаючи очима по коридору, – то його що, немає вдома?

– Ні, – заговорив Джоел й жіночка аж підскочила від його хрипкого голосу, – але ми з радістю поспілкуємось з вами.

– Зі мною? – вона тицьнула пальцем собі між пишного бюсту, – а що трапилось?

– Поки нічого, – все тим же діловитий тоном провадив чоловік, – пройдімо у вітальню.

Ми втрьох невпевненою ходою пошкандибали до тісної кімнатки, розсідаючись на вицвілих меблях. Сморід та сперте повітря паморочило мою голову, не даючи думкам впорядкуватись у логічний ланцюг. На щастя, Джоел й далі тримав ініціативу в своїх руках. Чоловік, для певності, дістав чорний записник і з чітким питанням в пронизливих, блакитних очах, втупився в жіночку:

– Для початку назвіть ваше ім’я?

– Ох, перепрошую, я ж не представилась, – жінка полізла товстими, з облущеними нігтями, пальцями до сумочки й видобула пластикове посвідчення, – Сесилія Рей, – вона передала пластянку Джоелу й затараторила своїм пронизливим голоском, – я давно опікуюсь цією сім’ю, хлопець має важке захворювання.

– Шизофренія, – зі знанням справи, похитала головою я, – коли він останнього разу проходив лікування?

– Ой, – відмахнулась пухкими долонями жінка, – той хлопець – справжня проблема, ми вже кілька разів після смерті місіс Янг клали його до лікарні, та він кожного разу втікає.

– Він якось пояснює свої дії? – не вгавала я.

– Та яке, – хмикнула Сесилія, – ви певно з ним говорили, якщо про таке питаєте.

– Що ви можете сказати про Елайджу, – Джоел врешті передав документи назад, перериваючи недоречне хихотіння жінки – чи часто він проявляв агресію, чи його поведінка викликала у вас занепокоєння?

Сесилія замислено розправила складки на зібганому тренчі:

– Коли хлопець регулярно приймає ліки, то проблем немає, – вона знову якось відсторонено усміхнулась, – ми навіть могли випити чаю і побазікати про різні дурниці, та варто йому пропустити кілька днів, як він перетворюється на зовсім іншу людину, – вона гірко похитала головою.

– Що ви мажте на увазі? – я відчула як засмоктало в шлунку.

– Якось я прийшла до Елайджі, стукала, гукала його, та він не відчиняв, – вона голосно ковтнула слину, – я вирішила зайти без запрошення, – Сесилія ніби зіщулилась, – двері були відчинені, я обережно пройшла всередину і таке побачила, досі та картина стоїть перед очима.

Я палила жінку нетерплячим поглядом, борючись з наростаючою тривогою:

– Ох, що то він тут натворив, – кривлячись від неприємних спогадів, продовжила Сесилія, – він лежав на підлозі біля шафи у спальні, весь брудний і скривавлений, смердів екскрементами, фу, – вона вкотре поморщилась, – а кімната швидше нагадувала якесь побоїще, – жінка дивилась крізь нас, – речі перекинуті, вмістиме шафи на підлозі, він навіть шпалери подер.

Жінка зробила багатозначну паузу, від чого я мало на неї не крикнула:

– Він вам пояснив, що трапилось? – жінка викликала в мене сильне роздратування.

– Я обережно підійшла ближче, присіла біля нього, а хлопець весь аж тремтів, щось бурмотів собі під носа й сміявся крізь сльози. Я запитала, що з ним трапилось, чому він у такому у стані, а він просто вилупився на мене безтямними очима і як заверещить, – жінка піднесла долоні до вух, – я такого крику ще в житті не чула, мало не знепритомніла, – Сесилія швидким жестом перехрестилась, – а тоді він раптом підірвався, схопив мене за руку і поволік до входу, Матір Божа, що я тої миті пережила, – її обличчя побагровіло, – думала, він мене вб’є прямо в цьому смердючому будинку, та він з силою виштовхав мене на ґанок і закрив двері. Навіть через стіни будинку я чула, як він там кричав і трощив меблі.

– Коли це відбулось? – відчуваючи неприємну гіркоту в роті, запитала я.

– Приблизно місяць тому, – Сесилія замислено поправила окуляри, – так, майже певна, що то було на початку лютого.