Розділ 14

В голові злегка паморочилось від випитого на голодний шлунок в барі. Я сиділа, закутавшись в куртку, на пасажирському сидінні, з хвилюванням вдивляючись в чорне шосе попереду. Як на те, різко зіпсувалась погода і тепер ми пробирались крізь непроглядний туман й дрібну мжичку, яка на вітровому склі відразу перетворювалась на льодяну кірку. На задньому сидінні Тойоти мовчки куняло двійко місцевих офіцерів, витягнутих в таку холодну, дощову ніч прямісінько з теплих ліжок. Чоловіки постійно позіхали, час від часу здригаючись всім тілом від раптового нападу дрімоти. Джоел щось напружено обдумував, інтенсивно рухаючи щелепою й потираючи густу щетину.

Як нам повідомили, пара туристів, котрі розбили палатку неподалік парку «Водопадів-близнюків», вигулювали собаку вздовж трекінгової стежки, аж пес раптом рвонув вперед, вириваючи повідок з хазяїнових рук, й дременув у зарослі. Чоловік з жінкою отетеріли, натрапивши посеред лісової гущі на чиїсь покинуті речі, власника яких ніде не було видно. На місце знахідки виїхали патрульні й, оглянувши вмістиме сумки, одразу подзвонили до відділку. Документи в гаманці свідчили, що покинуті речі належать зниклій напередодні Кортні.

Ми наближались до кемпінгу, пробираючись крізь низькі гілки, які зі скрипом дерли дах Тойоти, де біля палаток і трейлерів вже з’явились охочі до новин зіваки. Я, Джоел й два копи, імена яких я не запитала, вийшли з автівки, повністю заляпаної багнюкою й попрямували до патрульного авта, де сидів сонний офіцер, щось говорячи в рацію.

– Доброї ночі, детективи, – чоловік, помітивши нас, гарячково виліз з пікапу, припіднімаючи картуз, – офіцер Бенінгтон, це я прибув на виклик, ходімо, покажу вам те місце, – й ми, кивнувши у відповідь, попрямували в саме серце лісу.

Хоч під ногами де-не-де проглядалась вузенька стежка, мені здавалось, що ми занурюємось в абсолютно непрохідні чагарники. Десь повіддаль вчувався шум водопадів, до яких, власне, й приїхали всі ці туристи. Я відчувала, як ноги грузнуть у в’язкій багнюці, морщячись від однієї думки, як важко буде завтра відчистити черевики. В голові ще досі гуділо, від чого картинка навколо видавалась радше кадрами з фільму, аніж реальністю. Дивно, чому це мене так розібрало від двох порцій віскі?

Офіцер попереду нарешті збавив темп, зупиняючись за молодими ялинками:

– Ось, – променем ліхтарика він вказав на землю.

Ми вчотирьох обступили знахідку, присідаючи навпочіпки, аби краще розгледіти розкидані речі. Місцеві офіцери роздобули зі своєї сумки чотири пари латексних рукавичок й дістали великий пластиковий пакет для доказів. Біля стильної шкіряної сумочки лежав відкритий гаманець, за пластиковою кишенькою якого, ховалось водійське посвідчення, видане штатом Вашингтон. Один з чоловіків почав фотографувати, засліплюючи нас спалахом.

Гроші й картки на місці, тож зникнення туристки було явно не пов’язаним з пограбуванням, його ціль видавалась куди страшнішою. Біля сумочки валялась косметичка, з якої вивалився весь її вміст, ніби речі просто собі жбурнули подалі у гущу. Трохи далі на землі лежала подерта чорна куртка. Джоел одразу присів біля неї, наводячи на тканину яскравий промінь. Як ми й очікували, по темній поверхні розпливались багряні, ледь помітні, плями. Чоловік кивнув одному з напарників й куртка миттю полетіла у великий поліетиленовий пакет. Ми пильно оглянули землю навколо, підсвічуючи кожну гілку і кожен клаптик моху. Більше слідів крові ми не знайшли. Тож, якщо він таки її вбив, місце злочину було точно не тут. Попакувавши знайдені речі по пакетах і ще раз оглянувши землю в радіусі кількох метрів, ми врешті підвелись, розминаючи закляклі ноги.

– А сюди можна ще якось потрапити, не через кемпінг? – Підпалюючи сигарету, запитав Джоел у патрульного.

Той трохи сіпнувся від несподіванки й замислено звів очі:

– Хм, – протягнув він, – раніше була дорога, яка зв’язувала парк і шосе через базу відпочинку «Срібне озеро», але її давно розмило, наскільки мені відомо. А ще парк водопадів зв’язаний стежками з кемпінгом біля підніжжя «Гудзон Бей».

– Тобто автомобілем сюди можна потрапити тільки зі сторони цього палаткового містечка? – замислено уточнив Джоел.

– Напевно, так, – знизав плечима патрульний.

Ми кинули прощальний погляд на місце таємничої знахідки й попрямували до автомобіля, вже добряче тремтячи від холоду і промоклих ніг. Перед від’їздом ми опитали всіх жителів кемпінгу, та ніхто не бачив ані автомобіля, ані, бодай, когось підозрілого чи незнайомого.

Дорога назад зайняла куди більше часу. Шосе щільною кіркою вкривав тоненький лід, а туман ліг так низько, що ми їхали, ніби в густому молоці. Двійко копів, які знову вмостились на задньому сидінні вже солодко давали хропака, явно не звиклі до подібних нічних вилазок, а ми з Джоелом час від часу перекидались короткими, тихими фразами, складаючи до купи всі відомі факти та докази:

– Тож, – знову заговорив Джоел, коли ми порівнялись з аеропортом, який в таку погоду стояв пустісінький, – речі Кортні могли потрапити туди тільки якщо хтось відніс їх в ліс пішки, єдина автомобільна дорога занадто залюднена.

– Або він знає якісь секретні маршрути, – сонно позіхаючи, протягнула я.

– Скидається на те, – традиційно розчісуючи пальцями щетину на підборідді, продовжив чоловік, – що Кортні помітила роздерту шину, залишила авто на лісовій дорозі й пішла на шосе, аби попросити про допомогу, – чоловік кинув на мене швидкий погляд, – там вона зупиняє попутку, випадково чи ні, водієм автомобіля виявляється наш убивця, – від останніх слів мене дужче запекло у скронях, – вони разом їдуть буцімто поміняти шину, та до потрібно місця так і не доїжджають.